Закінчивши оформлення особистої справи, Гнат тяжко замислився і просидів так аж до обіду. Потім викликав Кузьму, дав йому п’ятірку і наказав принести з кооперації четвертушку горілки, два оселедці і пачку махорки. Після коротенького обіду він послав до Хомутенка виконавця із запискою, у якій значилося: «Цим повідомляю, що громадянинові Хомутенку Уласові Лук’яновичу негайно треба з’явиться в сільську раду. За неявку будете відповідати по закону».
Улас, прочитавши записку, усміхнувся, зодяг костюмчик, у якому їздив штурмувати науку, і пішов до сільради в настрої молодого тореадора, перед яким хоч і небезпечний, а все ж таки цікавий бій.
Гнат прийняв його у своєму кабінеті, сидячи за столом. Кітель його був розстебнутий, на шиї, надавленій тугим коміром, горіли рожеві плями, на лиці підозрілість, очі морозять слідчим всезнайством.
– Во-первих, – сказав він, коли Улас сів на стілець, поставлений під стіною на такій віддалі від стола, щоб допитуваний не міг вчинити раптового нападу на слідчого, – давай з тобою домовимося, що ти будеш говорити правду і тільки правду.
«Як на суді», – усміхнувся про себе Улас і кивнув головою:
– Що ж. Попробую.
Гнат заглянув до справи, підкреслив щось у ній олівцем, підвів на Уласа гострі очі і поставив перше запитання:
– Які цілі ти переслідував, коли писав про мене дописа в обласну газету?
«Що ж робити? Поводить його трохи за носа чи відкрити карти зараз же?»
– Я не писав ніякого допису.
Гнат встав із-за стола, підійшов до дверей і закрив їх на ключ.
– Ти ще будеш викручуватися, горобеня жовтороте? Улас відкинув назад голову, люто глянув в очі Гнатові.
– Прошу не говорити зі мною в жандармському тоні!
– Добре. Запишемо ваші показанія в протокол. Гнат узяв ручку і поліз пером по аркушеві паперу.
– Ви не маєте права писати на мене жодних протоколів. Я протестую! І якщо я писав допис, то робив це в інтересах справедливості. За правду стояв.
– А я за що стою? – вирячився Гнат. – Не за правду? Ти що, контрреволюціонера з мене хочеш зробити? Ні-і, знаєш-понімаєш, не вийде! Доки я на своєму посту, я нещадно буду присікати кожного, хто захоче зробити наклеп на радянських керівників.
– Не узагальнюйте. Тут справа йдеться про одного вас.
– А я що? Гірший за других?
– Так.
Гната збісило, він тріпнув ручкою, хлюпнувши чорнилом на папки, й майже викрикнув:
– До якої таємної організації ти належав, коли учився у Харкові?
Улас тільки витріщив очі.
– Ага, мовчиш… Іди зараз додому і принеси в сільраду оружіє, яке в тебе є, тому що при обшукові ми його все рівно знайдемо.
Гнат розраховував, що ця фраза остаточно вб’є Уласа і зробить із нього грішника, що падає на коліна і починає каятись. Але цього не трапилося. Улас тільки трохи поблід, але сказав спокійно:
– Добре ви все продумали і діло добряче завели, тільки нічого з цього не вийде, і марні ваші заходи: я не з лякливих. Обіцяю вам, що мій допис в десятках примірників буде розісланий по всіх газетах, і будьте певні, що до нього прислухаються, зроблять вірні висновки і намилять вам шию. Даю вам чесне комсомольське!
Улас підвівся із стільця, усміхнувся куточками вуст:
– А тепер відкрийте двері і випустіть мене на волю.
Гнат стояв, стиснувши руки в кулаки, і безсилий гнів, і здивування, і навіть острах перед цим молодим студентом мішалися на його обличчі. Він думав, що сказати, він гарячково працював мозком, чим налякати юнака, чим його доконати, чим заставити його покоритися йому і взяти з нього слово, що він не буде нікуди писати ніяких листів і скарг, але думки тужавіли, формулювалися невиразно. І не встиг Гнат відкрити рота, як Улас схопив із стола ключ, відкрив двері і, не озирнувшись навіть, вийшов із кабінету голови.
XVII
Німа Санька пам’ятає свого батька краще, чим Сергій, бо вона була вже дівчинкою з кісничками, коли в одну зимову ніч привезли його в санях, зіщуленого і мовчазного.
Пиляли в кирнасовому лісі дуби – не вберігся Василь. Стьобнуло його гіллям, підбігли до нього селяни – лежить на снігу, чистесенький, тихесенький, тільки в куточках вуст рожева пінка бульбашиться. Поклали його в сани, вкрили сіряком, повезли на Троянівку.
– Ще ж я казав: бережись, Василю. А от не вберігся, – сумно кивав головою один селянин.