Приходив Бовдюг, мовчазний і стриманий, і, запитавши: «А де ж тут поставити сокиру?», сідав завжди на одному і тому ж місці: на лаві під мисником. Кузь не входив, а влітав у хату, наче на сполох. У нього ніколи не було постійного місця, і він ніколи не сидів, а маячив по хаті, гарячився, встрявав у розмову, чи були тому раді, чи ні, рішуче вимагав відповіді на питання, які він ставив, і через кожні півгодини, потираючи руки, вигукував: «Ах, Бож-же ж мій, коли б то я все знав на світі!» – і тут же, повернувшись до кого-небудь, канючив тютюну на цигарку. Це його старцювання набридло всім, але до нього уже так звикли, що коли б Кузь був серед людей і не просив закурити, то на нього б дивилися як на новоявлене чудо. Сергій же як молодий господар, в обов’язок якого входило турбуватися за своїх гостей, не обійшов своєю увагою і Кузя: у своїх далеких родичів по материній лінії дістав кулик тютюнового бадилля, змішав його із сухим потертим листям та й поставив у коритчатку біля дверей. Кузь аж ахнув, побачивши таку розкіш. Поглинав багатство очима та все примовляв: «Бож-же ж мій, які добрі люди є на світі!» Цілий вечір він просидів навпочіпки біля коритечка, раз по раз, перехнябивши голову, зазирав у нього, як сорока в кістку, чманів від курива. Санька не любила Кузя і часто, простягши руку, перекривляла перед людьми, як він просить тютюну. Тоді Кузь дивився на неї, як на заморського артиста, і кивав головою: «Понімаю, понімаю», аніскілечки не гніваючись, і додавав при тому: «Ви знаєте, якби оцій жінці дав Бог річ, так і мертвого передражнювала б».
Коли люди, наговорившись досхочу, виходили із хати, Кузь на секундочку присідав до коритечка, набивав махоркою кишені, примовляючи: «Воно хоч уже й на весну потягло, та ночі довгі, хай їм лихо». Тоді Санька підбігала до Кузя, тягла його за рукав і аж клекотіла від злоби, показуючи йому на мигах, щоб висипав махорку назад. «Понімаю, понімаю», – кивав головою Кузь, але висипати й не збирався. Санька хапала його за петельки, і хто знає, чим би воно закінчувалося, якби не заступався Сергій.
Приходив на посиденьки і Андрій Блатулін – Латочка. Переступивши поріг, скаржився, що діти заженуть його в труну. «Якби можна було, позв’язував би всіх на один шнурок та хоч би попорепав для острашки, а поодинці не справлюся. Одного б’ю – п’ятеро навдьори. Подумайте тільки, – скаржився він далі, – якось приходжу вечором із роботи, прошу в жінки повечеряти, а вона повертається з хатини заплакана, очі від мого погляду одводить, так, ніби соромиться сказати щось дуже важливе або серцем себе нечистою почуває».
– Чого це ти очі опускаєш, як на другий день після весілля? Може, десь у гречку вскочила та тепер глипаєш очима?
– Чоловічку мій рідненький, дітьми своїми присягаюся, що ніяких балощів я ні з ким не мала. Одному тобі вірна. Хоч – долівку язиком лизну. А тепер одне нещастя трапилось, що не знаю, як і сказати.
– Захворіла, чи що?
– Ні. Я здорова.
– То, може, тебе зобидив хто? Ділянку невірно заміряли в артілі чи трудодень неправильно записали?
– Ніхто мене не зобижав, а тільки таке в хаті трапилося, що ти як дізнаєшся, то битимеш.
– Чоботи шкапові, ті, що я на ярмарку купив, украдено?
– Ні. Чоботи цілі.
– Гроші, що на корову збирав?
– І гроші цілі.
– Та що ж тоді сталося? Кажи, не мотай з мене душу!
– Вечері немає.
– Як немає? Хіба ти не варила?
– Варила обід, але всі горшки пусті, піди хоч і сам подивися.
І правда. Глянув я: всі горшки пусті. Від двох паляниць тільки крихти лишилися.
Що за оказія? Аж ось заходить моя найменшенька, Тетянка, та й хвалиться: «Тату, а в нас сьогодні весілля було». – «Яке весілля?» Вона пальчик у рот і далі продовжує: «Наша Марійка за Вихорового Петруся заміж виходила. Оце недавно до сватів поїхали. Гостей було – повна хата!» Я при цих словах аж отетерів. А вона далі своє: «Горілку пили, пісень співали. Особливо отієї, що: “Виглібай, мати, жал, жал, комусь буде дочки жаль, жаль”. Та – плиг із моїх колін і під піл рукою показує. Я туди – аж там ціла батарея пляшок з водою, «горілка», значить. Я тоді до жінки: «Не горюй, – кажу, – раз таке діло, що в нас весілля було і ти свою дочку заміж віддала, то не плакати, а радіти повинна. Вари галушки, та тільки пошвидше, бо таки добре мені живіт корчі зводять». А Тетянка тоді підходить до мене та так радісно: «Ми тепер, – каже, – тату, багаті стали. В нас у стайні аж пара коней стоїть». Вийняв я батіг із-за сволока, дай, думаю, піду подивлюся, що воно там за коні такі об’явилися? Підходжу до хліва, чую – іржуть. Видно, господаря зачули. Побачили мене – притихли. Дивлюся, аж то мій Микола і Тетерин Федько. Стоять, понасуплювалися, куди та й ржачка поділася. Питаю я свого: «Ви поїли борщ і весь обід?» Мовчить. Я знову питаю: «Ви поїли, кажіть? Бо так зараз батогом одрепіжу, що й на травичку не сядете!» Мій тоді й каже: «Ми – коні. Ми борщу не їли. Нам овес давали». Я до ясел, а там вівса повно. «Як же ви, – питаю, – мішок з горища зняли?» А він: «Ми, тату, коробкою згори носили». Закипіло в мене серце – сім шкур би з них зідрав за таку шкоду. Та як згадав, як з мене мій рідний батько линтварі дубив ні за що ні про що, – опустив батіг і вийшов із хліва. Хай, думаю, хоч мої діти небитими ростуть, коли вже мені перепадало.