Дорош уважно слухав розповіді селян, але відчував, що вони приходять до нього не для того, щоб розповідати такі невинні історії, а що в них на умі є щось важливіше. Він допитувався в Сергія, який, по всьому видно, знав, у чому справа, але той тільки знизував плечима і прикидався незнайком.
Одного разу після того, як дядьки порозходилися із посиденьок, Дорош не витримав і вирішив повести із Сергієм розмову, як то кажуть, навпростець.
– Скажи мені: чого вони сюди ходять? – запитав він, роздумливо суплячи брови.
– А я почім знаю? – щиро здивувався Сергій. – Ви у них запитайте.
– Коли ж вони мене бояться, – спохмурнів Дорош.
Сергій, що плів ятір посеред хати, на секунду припинив роботу, спідлоба глянув на Дороша веселим оком:
– З якої речі?
– У мене таке враження.
– О-о, – зрадів Сергій. – Потрапили у саму точку.
– Тільки я не можу зрозуміти, в чому тут причина.
– А ви пильніше придивіться, тоді й побачите.
– А може б, ти мені прямо сказав? Без загадок?
Сергій сердито перегриз зубами сирову нитку, заплутався пальцями у вузеньких вічках, і рука його затріпотіла в ятері, як спіймана риба.
– Те, що в нас у селі робиться, – сліпий побачить, а глухий почує. Ви тільки не ображайтесь. Це я жартома. Само воно в мене з язика виплигує. Ви бачите, – продовжував він далі уже без насмішки, – до вас горнуться люди, а це не так легко заслужити. Оксен хоч чоловік ніби й непоганий, а до нього так не ходять, як до вас. А чого? Бо він хитрий. Любить хвостом крутити. І перед районною владою хоче бути хороший, і перед людьми не спасувати. А воно не завжди вгадаєш. Воно радянська влада за народ стоїть, але в нашому селі з цим ділом нерозбериха виходить. З такою владою, яку ми маємо в особі Гната, люди не погоджуються. Сесії проводить для форми, грубіянить, ображає людей, одним словом, хазяйнує, як хоче. Я от часто дивився на вас і думав: невже і вас заставить Гнат танцювати під свою дудочку. Як їздили ми по жом – гарно ви говорили. І про правду, і про добре ставлення до людей. Та слова одне, а діло – друге. Гнат он теж розпинається, що він за радянську владу жизнь готовий віддати, а сам її ногами топче, за корінь рве. Кажу вам як комсомолець, є в нашому селі хлопець, змовилися ми: не прикрутять Гната місцеві товариші, поїдемо вище правду шукати.
Сергій швиргонув недоплетений ятір на солому, вийшов у сіни за пряжею. Дорош залишився сам, повний душевного сум’яття. В його пам’яті виринув давно вже забутий епізод, бачений ним колись на одному з вокзалів півдня. Серед метушні, гамору, крику, страшенної спеки, штовханини, огидної вокзальної пилюки бігає дівчинка років шести в білій панамочці, в трусиках і кричить переляканим голосом: «Бабусю, бабусю!» На її личку – жах, очі благальні і шукаючі. А розкішна, засмагла, нафарбована, тілиста пляжанка, що маніжилась під зонтиком, суворо крикнула: «Треба було не ловити ґав! Велика вже!»
В цей час побіля вагонів, приклавши долоні до грудей, старечою трускою бігла бабуся в широкому солом’яному капелюсі. Побачивши її, дівчинка закричала ще дужче і сховала своє заплакане личко у рясних складках бабусиного плаття. Потім взяла міцно за руку і пішла за нею, гордо піднявши голову і блаженно похлипуючи. Ідучи, вона озирнулася і глянула на ту пляжанку, що дорікала їй за неуважність, і той погляд був такий ненависний, що коли він ковзнув по Дорошеві, то йому зробилося моторошно і він відчув, що совість у нього нечиста. «Я міг би вискочити із вагона і допомогти їй відшукати бабусю, – подумав він. – Але я цього не зробив. Що ж це таке? Як же це сталося? Я надіявся на крайніх. Я думав, що хтось там надворі це зробить. А треба було не надіятися, а робити самому. Виходить, у мене є багато слабостей, і виходить, що я не святий і, може, навіть гірший за інших».
І тоді його охопило почуття палючого сорому, і він довго не міг дивитися в очі людям.