Таке ж саме почуття охопило його і тепер, тільки ще з більшою силою.
«Так, – розмірковував Дорош, ходячи по хаті. – Безумовно, Сергій каже правду. Я віддався роботі на фермі і не додивився до головного: до загальної постановки, від якої, власне, залежить і моя робота. Коли б я придивився пильніше, мені б стала ясною непослідовність у характері Оксена і його примирення з усіма тими перекрученнями, що їх допускає Гнат, той в’ялий підхід до справ артільного життя, той застій, який панує всюди. Так, так. Лід треба ламати, і мені здавалося, що я вже це роблю, а виявляється, що ні. Я не з того боку почав. Надіявся сам на себе, а сам багато не зробиш».
Дорошеві зробилося досадно, бо він спіймав себе на тому, що не позбавлений себелюбства. «Ну й що ж, – захищався він сам від себе. – Адже я спрямовую його не на себе, а для загального добра мого народу… Але лід треба ламати. Треба Гната прикрутити так, щоб він визнав свої помилки і припинив чинити неподобства! Хлопець він, здається, непоганий, але дивак. Головне, що вважає себе незамінимим і переконаний, що він родився тільки для того на світ, щоб бути головою сільради. Треба за нього взятися. Відразу його, звичайно, не скрутиш, отже, доведеться крутити поволі, але щораз все міцніше і міцніше. А як ми насядемо на нього гуртом, то діло вийде».
В сінях зачувся гомін, в хату увійшов Сергій і ще хтось у довгому чорному пальті. Лампа стояла на столі з газетним обгорілим абажуром, і Дорош не міг розгледіти обличчя прийшлого.
– Здрастуйте, – привітався прибулий і, знявши кепку, ступив два кроки вперед. Дорош пізнав колгоспного обліковця Уласа Хомутенка і потис йому широку холодну долоню. Коли Улас вітався, то вираз його обличчя був такий, ніби йому хотілося сказати щось наболіле і важливе, і Дорош подумав, що воно стосуватиметься тієї розмови, яку вони недавно із Сергієм вели, і відразу ж здогадався, що це і є той хлопець, про якого говорив Сергій. Улас сів на лаву, але розмови не починав.
– Ви, здається, вчилися в університеті? – запитав його Дорош, щоб як-небудь розпочати розмову.
– Так. На історичному факультеті.
– Кинули?
– З об’єктивних причин.
– Думаєте повернутися?
– Не знаю. Майбутнє покаже. Друзі мене кличуть в листах, але я поки що не хочу їхати, щоб не стати для них тягарем.
Дорош погладив маленькою рукою скатертину на столі, зімкнув над переніссям брови.
– Мені здається, що ви трохи не туди завернули. Якщо товариші вам ладні допомогти, то ніколи не треба відвертатись від них. В товаришів треба вірити.
– Дивлячись у яких, – насмішкувато сказав Улас і перезирнувся із Сергієм, і Дорош по тому погляду здогадався, що тут існує якийсь натяк. – Іноді такий товариш так і говорить очима: вір мені, вір, а ти йому не віриш чомусь.
Розмова починала ставати відвертою, але її перебив Джмелик, що нагло зайшов у хату в коротенькій кавалерійській куртці, обшитій сивим смушечком, наваксованих чобітках і шапці-кубанці, з-під якої крученим прядивом ліз чуб.
– А, підпільний актив! – кинув він замість привітання і, вийнявши з бокової кишені обтріпану колоду карт, ляпнув її на стіл. – У «хвильки» хочете? Раз, два, три, чотири. Банда. Якраз на гру. Сергію, кидай к бісовій матері ятір, правди все рівно не спіймаєш. Сідай до столу.
В одну мить Джмелик роздягся, кинув на скриню куртку, шапку і, поплювавши в пучки, заходився здавати карти.
Дорош дивився на нього здивовано і насторожено. Він дещо вже чув про цього зайду і анархіста, знав, що його батька репресували, а самого Джмелика витурили з армії, та це його не дуже засмутило. По неділях носив хромові чобітки із шпорами, побрязкував ними на всіх весіллях та грищах, дурманив голови хутірським дівчатам, доки не приїхав із району міліціонер, реквізував шпори як військове майно і почепив собі на кирзові чоботи, а Джмеликові видав розписку. Северин повернув ту розписку назад міліціонерові і порадив з надзвичайною ввічливістю:
– Наштрикніть її в клозеті на цвяшок, бо вона мені без діла.
За контрреволюційні балачки сидів Джмелик у міліції безліч разів і кожного разу присягався під розписку, що більше від нього не почують жодного недоброго слова. Його випускали, і він, ще не переступивши поріг міліції, знову заїдався з ким-небудь. Нарешті всі чомусь зійшлися на тій думці, що його «мішком з-за рогу вдарено», і перестали звертати на нього увагу.
– Граємо на хрусканці, – уточнив Джмелик умови гри. – Після кожного програшу – п’ять штук. Для вчених лобів можна прибавити ще п’ять. Згода?
– Що ж. Давай, – погодився Дорош, якого заразила Джмеликова веселість.
– О! Та ти свій хлопець! – радісно вигукнув Джмелик. – А говорили, що ти з монахів… Що прямо тебе з монастиря – і на партійну роботу.