Дорош беззлісно засміявся. Улас присів до столу, не роздягаючись, і в душі засуджував Дороша за те, що дав згоду на таку пусту розвагу. Сергій теж хмурився. Мовчки стали грати. Дорош виграв і, підсунувши окуляри, попросив Джмелика:
– Наставляй лоба.
Джмелик, позираючи спідлоба, нахилив голову. Дорош хруснув його п’ять разів так, що в хлопця виступили сльози.
– Здорово б’єш! Не жалієш! – в захопленні вигукнув Северин. – Коли б мені довелося, я б тобі теж гривеників навішав.
– Такий на мене лютий?
Джмелик труснув чубом, в світлі лампи очі його недобре спалахнули.
– Давай зустрінемось в темному кутку, тоді побачиш.
Сергій кинув карти на стіл, сказав, червоніючи:
– Ну, ти ось що. Ми тебе сюди не просили. І качай пошвидше, доки тобі дверей не показали.
Джмелик усміхнувся, вигнув красиві брови.
– Щось мені немає охоти звідси йти. Кумпанія дуже хороша – настоящий комітет по агітації за радянську владу.
Сергій рвонувся із-за столу, але Дорош схопив його за руку.
– Сядь! – крикнув він, заїкаючись і посмикуючи шиєю. Від брів до підборіддя стікала по обличчі нервова блідість.
– Ти чого шиєю смикаєш! – визвірився Джмелик. – Заслав батька мого на смерть, ще й на мене очі витріщаєш?
– Я н-не знаю, з-за що заслали твого батька, але якщо він був такою сволотою, як ти, його слідувало розстріляти разом із тобою.
– А ти не жалкуй, – криво усміхнувся Джмелик. – Може, наші стежечки зійдуться, тоді не розминемося спроста. Так і знай.
Він накинув наопашки кожушок, начепив на голову кубанку і вийшов з хати.
– Приємних снів, бандитики! – крикнув, закриваючи двері.
Після його відходу в хаті запала гнітюча мовчанка. Сергій знову сів доплітати ятір, Улас сказав «на добраніч» і пішов додому. Дорош, сутулячись, ходив із кутка в куток, все швидше і швидше, ніби його хто підстьобував по спині гарячими батогами. Потім сів за стіл і став читати книжку по зоотехніці, очевидно, не стільки для того, щоб щось зрозуміти в ній, скільки для того, щоб заспокоїтись. Прочитавши кілька рядків і не зрозумівши змісту, він закрив книжку і знову замаячив по хаті. Йому зробилося душно. Він розстебнув гімнастерку, випив кухоль води, але це не допомогло. Всередині в нього горіло щось сухе і гаряче. Тоді накинув на плечі шинелю і вийшов надвір.
Десь далеко у Чорному яру шуміли весняні води, і той шум був із якимось особливим сердитим сичанням, ніби ті води заливали величезне кострище, що ніяк не хотіло гаснути. Волога темрява валила з Ташані, густо, як смолою, заливала дворище, так, що в ній ледве бовваніли хлів, погрібничок і верби, що росли на городі. Дорош сів на призьбі і довго прислухався до нічних шумів, які поволі заспокоювали його, робили яснішими думки. «Так от, Оксене, ти говорив, що не можеш терпіти насилля над людиною. А що ти будеш робити із таким, як Джмелик, що відверто не визнає ідеї, за яку ти ладен в любу хвилину віддати життя, і обіцяє тобі приємну зустріч у темному завулочку? Даю тобі слово, що в такій зустрічі переможцем буде він, а не ти. Бо доки ти йтимеш, розвісивши вуха, та думатимеш про скасування насильств над людиною, та умовлятимеш його, щоб він з’їв бубличок і тебе послухав, він тобі зверне голову».
В таких роздумах Дорош просидів годину, а може, й дві. Коли він зайшов у хату, Сергій уже спав. На столі стояла прикручена лампа. Недоплетений ятір висів у кутку на жердці. Дорош роздягся і, загасивши лампу, ліг. В хаті зробилося темно, пахло свіжим духом житньої соломи і не то хмелем, не то запарою для тіста. Дорош закрив очі і приготувався спати, але уява його була такою розбурханою, що сон тікав від нього, і він перекидався з боку на бік. До того ж, мабуть, на вологу погоду, в нього нив бік, і біль був такий тупий і неприємний, що Дорош не знав, як лягати, щоб заспокоїти його.
– Чого ви не спите? – запитав Сергій і зашелестів соломою. Виявляється, він також не спав, а тільки лежав тихо, може, задумавшись, а може, прислухаючись до того, як за хатою вистугонює весняний вітер.
– Нездужається… Бік болить.
– На тепло, мабуть, бо вітер із Чорноморії повернув. А що у вас за шрам на боку? Колись умивалися, так я підгледів. На фронті вас поранило чи, може, хто ножем полоснув по п’яному ділу?
– То давнє, – неохоче відказав Дорош і замовк. Сергій теж мовчав, хоч його жерла нетерплячка послухати оповідання із життя Дороша, яке було для нього загадкою.
– Бачу, не хочете ви зі мною говорити. Та що я, проти вас? – ображено засопів на соломі Сергій.
Дорош скрипнув ліжком, тихо засміявся:
– Ти, Серьожо, як той стручок перцю: ще не пом’яв його, а він уже очі випіка. Ще не встиг я подумати, що тобі говорити, а ти вже сердишся. А того й не знаєш, що в житті людини можуть траплятися такі випадки, що без болю їх згадувати не можна.