– Їм видніше, – і кивнув головою на сільраду.
– Воно ясно, що видніше, – зараз же підхопив манилівець, – та якби знаття, куди їдеш? Сінця он поклав рептушок, та чи й вистачить? Як у Полтаву або аж на саму Охтирку, то й не вистачить.
– Це не інакше, як за крамом, – пролепетав хрипківець. – Там, кажуть, на станції чобіт та шапок навалили стільки, що й на весь район хватило би.
Дядьки гомоніли собі та ламали голови, куди то їм випаде їхати, а в кабінеті Гната ішла таємна нарада. Завдання, поставлене райвиконкомом перед Гнатом як головою сільради, було зовсім не таємне і не носило будь-якого прихованого від людей змісту. Навпаки, про нього треба було якнайширше сповістити всіх селян, але Гнат вирішив огорнути цей важливий захід суворою таємницею.
Тепер він сидів при наглухо зачинених віконницях, і при світлі сільрадівської лампи обличчя його було суворим і заклопотаним. Зодягнений він був як до військового походу: в шкірянці, перехрещеній ремінцями двох польових сумок, напханих паперами, на голові – кубанка, на руці пльотка. Проти нього з очікувальними обличчями сиділи Дорош і Оксен.
– Я покликав вас для того, – голосом, повним таємничості, почав Гнат, – щоб ви допомогли мені провести одне мєроприятіє державної ваги.
– Яке саме? – питає Дорош, мерзлякувато кутаючись у шинелю. – Ти вже нас півгодини тримаєш, а про діло ні слова. А нам сидіти немає коли. Нас робота жде.
Гнат вилазить із-за столу і крадькома йде до дверей, щоб перевірити, чи не причаївся там підслухувач в образі виконавця або одноокого Кузьми, якого вже не раз було ловлено на гарячому. Підозра Гнатова розвіюється: виконавець спить на столі під телефоном, Кузьми не чути ні слуху ні духу. Гнат прикриває двері, стріляє, немов з гармати:
– Район наказав нам переселяти хутори.
І допитливо дивиться на Дороша та на Оксена, щоб побачити, яке враження зробила його заява.
– Оце й усе? – щиро дивується Дорош, в’їдливо посміхаючись. – Ні, Гнате, ти таки оригінал. Єй-єй. По твоїй поведінці можна було подумати, що на нас іде війною Франція.
– А ти чого баскаличишся? Переселення – це теж війна, – рипить шкірянкою Гнат.
– Починається свайба, – з досадою говорить Оксен. – І сівба, і переселення – все на мою шию. А куди ж я хуторян діватиму?
– По колгоспниках розмістиш. Ось у мене списки, давай зараз розподілимо, кого куди.
– А хати коли строїть? Польові ж роботи почалися!
– Організуй будівельників бригаду. Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть.
– Я пропоную переселяти по частинах, – обізвався Дорош. – Переселити кілька сімей, збудувати їм житло, потім – слідуючу групу. А то як усіх розкуражимо – промах може вийти. Це тобі не курку в гніздо перенести. З людьми маємо справу.
– Х-хе! – блиснув золотим зубом Гнат. – Тебе як послухати – на два роки тяганини вистачить.
– А хоч би й так. Спішити нічого.
– Ну, от що: за переселення одвічаю я лічно, і нічого мені вказувати. Ваша задача обезпечити мене транспортом і розмістити людей, яких я буду направлять.
Гнат сховав список у сумку і встав із-за стола.
– Навіщо ж ти тоді нас викликав? – скипів Дорош. – Щоб поплескати тобі в долоні?
– Згідно з положенням я повинен з вами радитися, щоб ніхто мені не вказував, що я нарушаю. Ну, ти їдеш зі мною чи ні? – звернувся він до Оксена.
Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксенові на вухо:
– Чує моє серце – наріже він січки. Наглядай там за ним.
– А що за ним наглядати? Не мале дитя.
– Робимо справу великої державної ваги, а його одне слово, одна яка-небудь дурна витівка зможе зіпсувати все. Дави на всі гальма. Хай він відчує, що ми не збираємося потурати його неподобствам… Так де, по-твоєму, краще закладати літній табір для худоби: на Данелевщині чи на Грузькій? – перевів розмову Дорош на господарські справи.
– Закладайте на Данелевщині. Трави там споживніші, і комара менше. Ворячиння рубайте у вільшнику. З лісником я вже домовився.
Вийшли на ґанок, Гнат відв’язав коня і, намацавши стремена, хвацько влетів у сідло.
– Ти, Оксене, сідай на підводу, – розпорядився він. – Я верхи поїду попереду колони. Р-р-р-р-руш-а-а-ай!
Двадцять підвід, вишикуваних одна за другою, загуркотіли колесами по полтавському шляху.
Хутір Вишневий – двадцять п’ять хат – примостився в голому степу кілометрів за п’ятнадцять від Троянівки. Ще за столипінщини поселився там перший хуторянин Силентій Кобза. Розжився, розбагатів, поприв’язував собацюг по чотирьох кінцях подвір’я, щоб стерегли замазані в бовдур золоті червінці. Але не встерегли й вони хазяйського скарбу: якийсь скривджений наймит пустив веселим вогнем свою помсту в чорні, як могили, клуні багатія – і згоріло з вогнем та димом все подвір’я. Перевіяв Силентій підситком увесь попіл, але червінців не знайшов: викапали вони золотою крівцею у святу землю. Як прийшли, так і пішли. Напік Силентій прісних коржів із підпаленої муки і подався десь на Донщину та й не повернувся. Земелька його пустувала якийсь там час, люди вважали те місце, де була Силентієва садиба, проклятим і не поселялися, а потім забулися і за якихось пару літ знову заселили родючий, масний і привільний куточок степу. Накопали колодязів, таких глибоких, що в їхніх чорних прірвах навіть удень світилися зорі, насадили садків, здебільшого вишневих, розвели худобу, птицю, одним словом, жили багато, але якось замкнуто, по-хутірському. Сусід до сусіда ходив рідко, хіба що зимою в довгі, смертельно нудні вечори на перекур та побрехенцію, а виходячи з чужого двору, так і норовив що-небудь украсти: хоч поламане колесо, хоч залізяки шматок, – все ж таки прибуток господарству.