Радянську владу хуторяни прийняли неохоче. Молодь і ще не старі дядьки повалили всім гамузом до Махна на здобутки гарячого коня і награбованих коштовностей. Під час колективізації від колгоспу відпиралися. Коли ж побачили, що викруту нема, заявили в один голос, щоб їм дозволили організувати степову комуну, яка, проте, довго не проіснувала, бо була розікрадена самими ж хуторянами. Пізніше їх приєднали до троянівської «Перебудови», але толку з того було мало: вишнівчани працювали нехотя, по неділях і по релігійних святах на роботу не виходили, а, позодягавши розшиті квітчастими манишками сорочки, бродили хутором, дудлили самогон, билися так, що кров цебеніла, як з биків, чи, позалазивши в холодок, грали в «хвильки», в «гарби», в «дурня» та точили різні побрехеньки. Жінки валялися по садках на ряднах, ськалися, давили широкими задами соняшникову лушпу, за день перемелювали язиками стільки брехні, що аж у очах жовтіло, чоловікам були покірні і слухали з півслова, бо знали, які глевкі в них кулаки. До порушників побутових традицій, особливо до тих, що чіпали релігію, були нещадні і скажені до божевілля.
Раз приїхав із району один товариш читати лекцію «Релігія – опіум», так вони гналися за ним з паліччям аж до сторожових могил. Але виявилося, що бабам слабо його догнати, бо він, опріч пропагандиста, був ще й неодноразовим чемпіоном району по бігові на великі дистанції. Лектор, як бачимо, вирвався із цієї історії, а один працівник району, чоловік дуже поважний, батько двох діточок, потрапив у зашморг: його спіймали молодиці на бурячищі і, незважаючи на те, що він товариш високоморальний, намагалися глянути, з чим він парубкує. Вирвавшись майже чудом із такої ганебної історії, він чвалом прибіг у район і дав наганяй штатному робітникові жінвідділу за те, що слабо поставлена робота серед жінок.
Хутір Вишневий зустрів експедицію Гната собачим гавканням і солом’яним димом, що валив із бовдурів. Розвиднялося. Біля колодязя, що стояв посеред вигону, жінки брали воду, і звідти чулися голоси і брязкіт відер. Побачивши колону підвід, вони зараз же розбіглися по дворах, стурбовані і насторожені.
Серед троянівців, що входили в склад цієї експедиції, були Тимко, Охрім і Сергій. Тимко лежав, загорнувшись у піджак, випустивши кучері з-під картуза. Глянувши на жінок, що полохливо розбігалися від колодязя, засовався на возі:
– Ну, зараз заворушаться…
– Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то, може, назад тікати доведеться, – клопотався Охрім.
– Розумному – плач, а дурневі – радість, – скосив на нього очі Тимко.
– Жалієш? – несподівано обізвався Сергій.
– Люди вік прожили. Прощатися з рідним гніздом кому охота? Витрушували б тебе із хати – і ти б кусався.
– Нічого їм кусатися. Радянська влада для них добро робить.
– Відколи це ти таким розумним став?
– Тобі хоч і розкажу, то не розчовпаєш.
– А це ж чому?
– Душком від тебе антирадянським припахає.
– А ти хіба з тих, що принюхуються?
– Ні, я з тих, що нутром чують.
– Ну, зчепилися! – крикнув на них Охрім.
Хлопці замовкли. Підводи зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи із сідла, постукав пльоткою у чиїсь ворота. Вийшов пристаркуватий чоловік у сірячинці і рудих розтоптаних чоботях. Побачивши Гната, привітався коротким «растуйте» і зняв шапку. Гнат, сіпнувши за поводи, осадив коня, що гарцював прямо на дядька.
– Надінь шапку. Я тобі, знаєш-понімаєш, не губернатор.
Дядько поволеньки зодяг шапку і, спершись на тин, очікувально дивився на Гната.
– Обійди зараз хутір і скажи од мого імені, щоб усі збиралися на майдан. Мітинг буде.