Дядько поправив шапку і недовірливо перехнябив плечима:
– Якщо на предмет хлібозакупки або про м’ясо, то трудно. Не зійдуться.
– Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.
– Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?
– Якнайшвидше.
– А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висівками обкладала – не допомага.
Оксен, що слухав ці переговори, смикнув Гната за рукав:
– Чого ти з ним зв’язався? Пошли якого-небудь хлопчика, він тобі за десять хвилин весь хутір обліта. Ей ти, Васько, чи як там тебе! – крикнув Оксен до гурту хлопчи-сьок, що юрмилися біля підвід. – Ану, біжи сюди!
Бліденький хлопчик років десяти, плутаючись у полах материного піджака, підбіг до Оксена, зупинився, захеканий, і націлив на Оксена чорні, як смородина, очі. Оксен поплескав його по блідих щоках, які свідчили про те, що дитина просиділа цілу зиму в хаті і не бувала на свіжому повітрі. Хлопчик опустив голову і підшморгнув носом.
– В школу ходиш?
– Ні. Не ходжу. У нас із хутірських ніхто не ходить.
– Чому?
– До школи далеко, і взувала нема.
Оксен грубо, по-чоловічому, пригорнув до себе хлопчика, зашепотів йому в прозоре вушко:
– Ось переселимо ваш хутір у село, тоді заживете по-новому.
– Правда? – радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки.
– Правда. От зараз пробіжи по хутору, клич усіх людей на майдан. Збори будуть.
– О, то я такий, що мене тут ніхто із хлопців не дожене.
Хлопчик вирвався із обіймів Оксена, підбіг до своїх хуторян, що стояли осторонь, щось їм сказав, потім заклав два пальчики в рот і гучно, з протягом свиснув по-вівчарському – і тоді хлопчаки з галасом гайнули широкою хутірською вулицею, і їхні тонесенькі голоси відлунювалися якось весело і дзвінко у свіжому ранковому повітрі.
Через півгодини майдан став наповнятися людьми. На зеленому вигоні – людське вириво: білі жіночі хустки, старі пом’яті картузи, сірячини, кожухи, облізлі заячі шапки, глухий гомін, стримане покашлювання, сухий тріск соняшникового насіння. Дівчата перештовхуються поміж собою, перешіптуються. Парубки стоять осібно гамірним гуртом, поводять себе розв’язно, по-хутірському:
– Пилипе!
– Що?
– Куди це ваші худобу порозпускали?
Пилип одвертається до тину, застібає ширіньку.
– Пастися пішла, – відказує він тихим баском.
– На чию ж толоку? Варчину чи Маріїну?
– В них обох паша добра…
– Варко! Ти не зустрічала Пилипової худоби?
– На налигач налигала та до воріт припнула, – граючи очима, теревенить язиката Варка і лізе собі в пазуху за насінням. Пилип підходить до неї і теж запускає туди руку. Варка не противиться, тільки осудливо зиркає на його широку, мов корито, пригірщ, повну насіння.
– Ого! З чужого засіка брати не дурень!
– Не збіднієш, – басовито гуде Пилип і знову підходить до хлопців.
Регіт, гамір, шум. Голоси дробляться, як на ярмарку. На лівому крилі молодиці та жінки. Язики, як линви, лиця розпашілі, в них прихована гроза.
– Чого тримаєте? Починайте! Нам на роботу треба йти.
– Їсти не доварила. В хаті все кидьма. Досі і в печі погасло!
– Артеме! Біжи додому, бо я теля забула одлучити.
Над юрбою мужчин хмарою стоїть дим. Курять, аж на білому світі чорно. В них свої розмови.
– Купив оце підсвинка, та боюсь, чи не прогадав.
– Скільки ж?
– Одну з четвертиною.
– Та й як?
– Їсть наче добре.
– А моя заболіла, хоч до ветінара веди.
– Жінка?
– Став би я з нею водиться! Корова.
До гурту підходить рухлявий, як млинок, чоловік. Рукавом полотняної сорочки витирає збуджене обличчя, крутить головою на всі боки, як зацькований зайчик.
– Складай, браття, добро в чували. Правлять на Троянівку.
– Не мають такого права. Живемо, де хочемо.
– Еге. Стануть вони в тебе питати.
– Батьки наші тут жили, діди, а тепер за вітром війся? Нічого собі придумали!
– Та пропади воно пропадом! За чим жалієте? В цій глушині вже вовками поробилися.
– Тобі добре – жінку на віз посадив, та й вся рахуба, а в мене діти.
– А про мене, хоч і на Соловки. Аби гроші та життя хороше.
– Тс-с-с. Починають.
Гнат уже стояв на возі, м’яв у руках шапку та висвічував золотим зубом.
– Давай, тільки недовго, – шепотів йому знизу Оксен. – А то я тебе знаю: тягтимеш, як невід з моря.
На тлі неба постать Гната виглядає монументально.
– Товариші колгоспники! – починає він серед загальної тиші і замовкає. Лице його морщиться в пошуках потрібних думок і слів. – А также трудова інтелігенція! – нарешті додає він. – Наближається свято – день Першого травня. І ми, товариші, взяли зобов’язання, як по надоях, так і по польових роботах. І ми це зобов’язання – кров з носа, а виконаємо. Вже сьогодні яєць по сільраді здано на сто двадцять відсотків, і тут велику роль відіграв актив. Яйця, товариші, здали всі.