В задніх рядах, де стояли парубки, пробіг легенький смішок. Оксен торкнув Гната пужалном по чоботі:
– Говори по суті! Що ти мелеш?
Гнат здивовано глянув униз на Оксена, потоптався на возі.
– Тепер, товариші, відносно шкури. Ферма в нас була слаба, породистих корів не було, а тепер у артілі є новий завфермою, він це діло повернув. Шкуру даємо регулярно, м’ясо також. Але цього мало, товариші! Ми мусимо йти вперед. А як же ми будемо йти, коли ви живете на хуторі, п’єте самогон, граєте в карти і не приймаєте жодної участі в громадському житті села? Та ви знаєте, як ви живете? Ви, знаєш-понімаєш, живете, як дикуни…
– А ти чого приїхав до нас, коли ми дикуни?!
– На свої колеса поглянь, розумака який виськався!
– Ти ще, може, й про Бога будеш тутеньки говорити?!
– Чого на нього дивитися? Тягніть його з воза!
Натовп завирував, заколихався, задні напирали на передніх, і жива хвиля людських тіл, все скаженіше розгойдуючись, накочувалася на вози. Жінки, що стояли попереду, вже дихали пеклом і шукали рукам роботи. Червоні, спітнілі обличчя їх звіріли, очі палали, як у тічкуючих вовчиць. Деякі уже хапали Гната за галіфе і тягли з воза. Розлючені обличчя, перекошені криком роти, розпатлані голови – все це насувалося на Гната відьмацькою перезвою, так що він не знав, що робити, і тільки одмахувався шапкою, яку тримав у руці. Оксен, бачачи, що справа повертається погано, вискочив на воза, підняв над головою батіг.
– Ану! – крикнув він, напинаючи на шиї жили, і лице його зробилося блідим і рішучим. – Чого дерете горлянку?!
Жінки, ошелешені несподіваною вихваткою Оксена, відхлинули назад. Вони зрозуміли і відчули, що такого з воза стягти не вдасться.
– Ми приїхали переселяти хутір, і ми це зробимо! – кричав Оксен. – Раз уряд постановив – буде виконано! А ви подумайте як слід, то самі зрозумієте, що це для вашої користі робиться.
Між людьми запала тиша: відверте повідомлення Оксена приголомшило їх. Оксен розумів, що тепер не можна тратити ні секунди, і, озирнувшись, зустрівся поглядом із Сергієм. Той, очевидно, зрозумів, у чому справа, і, працюючи ліктями, став пробиватися поміж людьми на майдан. Вскочивши у перший двір, він скинув чоботи і спритно, мов кішка, поліз на дерево, що росло біля хати.
Люди, затаївши подих, дивилися на нього здивовано, не розуміючи, що він хоче робити. Долізши до товстої гілляки і схопившись за неї руками, він розгойдався і, вигнувшись тілом, плигнув на хату, став зривати з неї парки. Люди все ще не могли отямитися. Враз гребля прорвалася, і всі ринули на подвір’я, запрудивши його за одну секунду. На майдані залишився тільки один Гнат з двома сумками через плечі і кубанкою в руках. Оксен засунув батіг за халяву і наказав троянчанам, щоб вони розбирали слідуючі хати, але не більше трьох.
– Перевеземо ці, а потім за інші візьмемося, – кинув він на ходу.
– Як? – здивувався Гнат, що вже трохи прийшов до тями і вже міг вступити в свої службові функції. – Мені сьогодні зведення треба давати по переселенню в район. Що я напишу? Ти, знаєш-понімаєш, мені мєроприятіє не зривай. Хлопці, роз’їжджайтесь зараз по всьому хутору, і щоб до вечора всі хати були порозкидані. Людей із майном перевозьте до Троянівки, там їх зустріне секретар із списком і розтлумачить, кого куди розвозити.
– Хіба ж ми за день усіх перевеземо? – засумнівався шустрий манилівець. – У них же і свині, і корови…
– Свиней хай гонять пішим порядком, – розпорядився Гнат.
Оксен взяв його за лікоть, недобре ворухнув очима:
– Ти що? Зовсім з глузду з’їхав? Коли ж та свиняка до Троянівки доб’ється? Та вона ж як пройде п’ятнадцять кілометрів, так на їй одна щетина зостанеться. А сало на дорогу з потом викапає! Ні, ти, Гнате, в це діло не мішайся. Давай призначимо когось із хутірських дядьків старшим по переселенню, хай він і розпоряджається. А ти завалиш усе діло. Тут по бритві ходити треба, а ти – шарах з усіх чотирьох. Так не тільки ногу, а й голову розпанахати можна. Сам бачиш – дядьки вогнем дихають.
– Що?! Ти хочеш, щоб я радянську владу передоручив якомусь хуторянину?! Та ніколи цього не буде! Їдь у село! Операцією буду керувати я лічно.
В дворі між тим колобродило і сатаніло, жінки кричали всі разом і сучили на Сергія кулаками, а він спокійно собі походжав по хаті, як той чорногуз, не звертаючи уваги на ревіння юрби, робив своє діло. Розпатлана господиня бігала навколо хати з дрючком, виширювала гороб’ячі гнізда, а до Сергія дістати не могла. Слідом за нею ходив оранжево-рижий котяра і, зачувши розтривожений гороб’ячий дух, нявчав так, ніби з нього живцем здирали шкуру. Люто вигинаючи спину, точно так, як господиня, він дряпав лапами землю і, задравши голову, хижо світив на стріху кровожерними очима.