Дорош і Оксен увійшли, стривожені і збуджені: дорогою язикатий виконавець розказав їм, що «голову ранено, і хто зна, чи до ранку доживе. Там кровищі натекло – повна сільрада!»
– Що сталося? – запитав Оксен, витираючи спітнілого лоба.
Гнат ворухнув рукою на перев’язі, зморщився від болю.
– Якась зараза стріляла по мені із троянівського яру.
– Коли?
– Годину назад. Я викликав міліцію. Вранці розпочнемо слідство.
– От тобі гіркий доказ того, що притаєний ворог ще не перевівся по наших селах, – нервово посмикуючи шиєю, обізвався Дорош.
– Ну, знаєш-понімаєш, про теорію потім будеш говорити. – Гнат узяв у здорову руку олівець. – Давайте розберемо, хто в нас є такий на прикметі, щоб накрити, доки він нам п’яток не показав.
«Що ж тут? Особиста помста чи політична акція? Як би там не було, а могли б Гнатові голову продірявити, і тоді думай, як хочеш. Ясно одне: який би там Гнат не був, які б у нього не були помилки, а він – радянська влада на селі, і раз по ньому стріляли, значить, комусь ця влада кістю в горлі стоїть. Ось які справи творяться в тихій Троянівці», – роздумував Дорош, мерзлякувато струшуючи плечима і щільніше загортаючись у шинелю.
– Це хтось із хуторян жахнув, – обізвався після довгої мовчанки Оксен. Від пережитого страху у нього покруглішали очі і тихо посмикувалися вибілені тривогою губи.
– Я ваших людей не знаю, – вставив Дорош. – Але мені здається, що без Джмелика тут не обійшлося.
– Трудно вгадувати. Може, якраз Джмелик тут і ні при чому. Хоча… звичайно, він наволоч. Про це всі знають, – в тяжкій задумі опустив голову Оксен.
– А в мене є другий на приміті, – загадково примружився Гнат. – Улас Хомутенко.
Дорош пильно подивився в очі Гната, ламаючи його гостро відточений погляд.
– Ну, ти під цей шумок чесного хлопця не заплутуй. Я за нього ручаюсь.
– Ти мені не вказуй! – закричав Гнат і стукнув здоровою рукою по столу, аж перекинулася чорнильниця. Чорна, як дьоготь, пляма розповзлася по чистому аркушеві паперу. – Я, знаєш-понімаєш, в жизнь, як в орлянку, граюсь, а ти всяких гадів покривати будеш?
– Замовчи! – спалахнув Дорош, гнівно блиснувши окулярами. Шия його вже не смикалася, а витяглася і задубіла, очі застигли, мов скляні, рот судорожно зівав, не в силі виштовхнути слово, а права рука, з великим зусиллям розжимаючи пальці, тяглася за стаканом із водою. Оксен швидко налив йому води, подав у руку. Дорош зараз же взяв її, але пити не міг: йому мов кліщами перехопило горло, і він задихав швидко, із перехватами. Поставив стакан на стіл і опустився на стілець, весь покрившись дрібним, як роса, потом.
– Не можна брати всіх підряд, – сказав він через кілька хвилин, коли трохи опанував себе і заспокоївся настільки, що міг говорити. – Під цю крученицю можемо нахапати таких, що ні в чому не винні.
– У нас є органи. Вони розберуться, – огризався Гнат, проте вже не так палко, як напочатку. Він розумів і відчував, що Дорош уже знає більше, ніж треба, і не попустить йому і не помилує.
– А ми ж навіщо? Ми своїх людей повинні краще знати, чим любі органи.
– Ну, наговорилися. Тепер пішли Джмелика брати, – сказав понуро Гнат, при допомозі Оксена накинувши на себе шкірянку.
– Тільки без всяких порушень, – попередив його Дорош, застібаючи шинелю. – Затримувати ми, фактично, не маємо права. На це є прокуратура, що видає ордери на арешт. Ми робимо це тільки для того, щоб полегшити роботу нашим органам.
– Там видно буде, – понуро буркнув Гнат. – Такому, як Джмелик, і в морду не гріх дати.
Вийшли із сільради. Надворі було темно і тепло. Над Беєвою горою ледь-ледь світліло небо. Меркли, туманились зорі. На луках, понад Ташанню, густими хвилями перекочувався туман. Грузнучи по щиколотки в сипучому, трохи вологому піску, всі троє вузеньким провулочком спустилися вниз до Ташані. Через ліщинові ворітця зайшли в двір. У густих вербах причаїлася, огорнута темрявою, маленька хатинка. Гнат підходить до неї і довго стукає в шибку. Незабаром за дверима чується притишений шелест і заспаний старечий голос питає:
– Хто там?
– Іменем радянської влади, відкривайте.
Двері відхиляються. Гнат мнеться, обтупуючи з чобіт пісок. Перший заходить Дорош, а за ним Оксен.
Стара метушиться в темряві, як миша в пастці, ніяк не може намацати на карнизі сірників.
Нарешті вона засвічує каганчик, тремтячою рукою ставить на припічок. З лави підводиться постать у білому, жмурячи на світло очі, приглядається до прийшлих.
– По мою душу з’явилися?
– Одягайся.
Джмелик бере із лави штани, спокійно одягає їх, твердо стоячи на одній нозі. Потім, відкривши скриню, виймає свою синю з білими ґудзиками парубоцьку сорочку, натягає малесенькі чепурні чобітки, вийнявши з кишені кавалерійської куртки роговий гребінчик, розчісує свої буйні, скуйовджені вві сні кучері. Все це він робить поволі, розважливо, так, ніби йде не під арешт, а на хутірське грище. Потім бере торбину, кидає туди шматок сала і окраєць хліба, по-господарськи ув’язує її мотузкою.