– Швидше, – говорить йому Дорош.
– А-а, і камісар тут?! – радісно вигукує Джмелик, так, ніби вперше його бачить. – Здоровенькі були в моїй хаті!
Дорош показує на прострелену руку Гната:
– Твоя робота?
– Ні, не моя, – сміється Джмелик і заперечливо крутить кучерявою, попишнілою від гребінця головою. – Коли б я з ним покумався, він би вже сюди не прийшов.
– Ну, досить. Виходь.
Джмелик накидає на плечі куртку, ступає до дверей.
– Куди ж ти, сину?
Він зупиняється від того крику зненацька, просто в дверях.
– Щаслива ти, мамо, – говорить він, не повертаючи голови. – Чоловіка забрали, а тепер сина мотузують. Зоставайся здорова! – І, гримнувши дверима, виходить надвір.
Світанкова імла огортає чотири постаті, що віддаляються від хати по білому піску, і п’яту, яка заклякла біля ліщинових ворітець чорною примарою.
Біля школи Джмелик несподівано рвонувся і побіг у верби.
– Стій!! – закричали всі троє.
– Стій!! Стрілять буду! – загорланив Гнат, добуваючи з кишені револьвер.
Джмелик зупинився, почекав, доки до нього підбіжать конвоїри, засміявся, блискаючи зубами в темряві:
– Хоч би пукалку із собою яку-небудь узяли, а то втік би – чим переймали б?
Гнат, задихавшись, підбіг до Джмелика, помахав йому попід носом вороною цівочкою:
– А оце бачив?
– О! Це друге діло, – зареготав Джмелик. – Тепер піду, як овечка, і тікати не буду. Так що заховайте бандуру в кишеню.
Коли зайшли до сільради, там уже були оперуповно-важений і слідчий. Гнат коротко розповів їм про все, що трапилося. Уповноважений записав свідчення в протокол і розпорядився відносно Джмелика, якого тимчасово заперли в сільрадівський сарай і поставили як охорону одноокого Кузьму з гвинтівкою.
– Дядьку Кузьмо, ви, глядіть, не приспособте дуло до плеча та не застрельте мене отут у сараї, – настрашеним голосом просив Джмелик.
– Щитай, що й пристрелю, коли будеш отак шкабар-чати. Тобі сказано, що ти як арештант не должен розговарювать, так і замовкни, – погрожував Кузьма.
Слідство закінчилося тим, що по справі Гната, крім Джмелика, було заарештовано чоловік вісім хуторян, яких через тиждень, за відсутністю доказів, випустили, а Джмелика тримали далі. На слідстві він брехав, на чім світ стоїть, міняв показання, плутав, викручувався, нарешті відверто сказав слідчому:
– Ось що, лягашики, в Гната я не стріляв, бо не було з чого. І ви мене більше не морочте, а засилайте скоріше в Сибір, бо тут пропаду з нудьги.
Але його висилати не поспішали, і він сидів у районній пересилці. Коли його випускали на прогулянку, він занудьгованим, повним туги поглядом шниряв по чистому весняному небу, проводжаючи сумними очима голубів і всяку перелітну птицю, а по ночах йому снилася Троянівка з її зеленими левадами і білими гусьми на тихих ташанських плесах.
XIX
– Ну, як ви гадаєте, вистачить сіна на зиму? – запитав Дорош, показуючи рукою на зелені луки, що вже просили коси. Кузь, що пас на трясовині колгоспну худобу, перестав стругати ножиком вербову палицю, прикинув оком:
– Як з умом, то вистачить, а без ума, то ще й мало буде.
Він розстебнув чорну, порвану на плечі сорочку і насунув на очі картузика. Сліпучі «зайчики» сонця, що танцювали на Ташані, химерними тінями ворушилися в нього на обличчі.
– Та-ак, – зітхнув Дорош. – Все можуть зробити людські руки, коли захочуть.
– Під вашим керівництвом ми…
– Навіщо ти так говориш? – сердито перебив його Дорош. – Адже добре знаєш, що як би я не керував, а без людей нічого не міг би зробити. Завтра переганяйте корів на Грузьку. Тут уже пасовиська витирлували.
Обійшовши своє товарове господарство, Дорош десь після сніданку з’явився в контору. Оксен мовчки подав йому листа. Дорош узяв блакитний конвертик і похапцем розірвав. На маленькому аркушику було надруковано всього кілька рядків, у правому кутику вгорі стояв напис: «Суворо таємно». Дорош прочитав записку, згорнув її вчетверо і поклав у нагрудну кишеню. Підійшовши до вікна, довго стояв, замріявшись, і тихий сум огортав його душу.
– Чого це ти надувся? – весело загомонів Оксен, що, сидячи за столом, клацав на рахівниці, підраховуючи, який приблизно урожай сіна буде в цьому році. На літо він завжди голив голову і сидів, як татарський мурза. Дорош не міг дивитися на нього без посмішки.