– Тпручки, дурне! Тпручки додому!
Її голос був грайливий, веселий, з якоюсь прихованою кокетливою інтимністю.
– Добрий вечір! – привітався до неї Дорош.
Вона відповіла також привітанням і насмішкувато знизу вгору глянула на Дороша: їй було дивно, що такий статечний чоловік серйозно вітається із такою дзиґою, як вона, і Орися погнала теля, озираючись, поглядаючи Дорошеві вслід. Дорош не розумів, чого в неї такий кепкуючий погляд, і думав, що вона насміхається з нього як з вершника. Він випнув по-гусарському груди, підпер правою рукою бока і поїхав далі.
Біля магазину він зустрів кількох колгоспників, що поверталися з роботи. Вони теж сказали йому «грасти» (здрастуйте) і пішли собі далі, розмовляючи про господарські справи. В артільному дворі хтось ударив у стальну рейку, сповіщаючи цим, що робочий день закінчився, і ніжне гудіння попливло над селом, над лугами і затихло десь аж за Ташанню. Звук цей ворухнув щось болісне в душі Дороша, він подумав, що завтра йому треба виїжджати і все це покидати.
Він не поїхав у артільний двір, щоб здати на конюшню Ластівку, а попрямував до себе на квартиру. Сергій рубав біля хлівця хмиз. Побачивши Дороша задуманим, чимось стривоженим, він хотів запитати, що сталося, але потім вирішив не турбувати його дурною цікавістю, коли чоловікові і без того гірко на душі. «Мабуть, по роботі щось не клеїться», – подумав про себе Сергій, складаючи порубаний хмиз у невеличку купку. Дорош прямо з цебра, що стояло на цямрині, напився холодної води і попросив Сергія відвести на конюшню Ластівку. Сергій покинув роботу, по-молодецькому скочив у сідло.
– Забіжи до Оксена, скажи, хай прийде увечері. Діло є, – крикнув йому навздогін Дорош.
Потім він зайшов у хату і став збиратися в дорогу. Санька, побачивши, що Дорош витягає з-під лави чемодан, доскіпувалася, куди він їде. Дорош показав на мигах, що їде в район. Про справжню причину від’їзду він вирішив поки що її не повідомляти, щоб вона не наробила метушні та не побігла по сусідах з жалобою, що квартирант таки їде від них, бо, мабуть, йому в них не сподобалося. Санька, здавалося, задовольнилася його відповіддю і пішла поратися в хатину, але через деякий час повернулася і, стоячи біля дверей, стала слідкувати, як збирається Дорош. Вона бачила, як він вийняв із-під ліжка свої військові хромові чоботи і заходився їх вичищати, бачила, як він голився, вклав у чемодан зубну щітку, мило, чистий рушник, чисту білизну, книжки, і, підійшовши до нього, стала настирливо допитуватися, що це означає. Дорош бачив, що відчепитися від неї вже неможливо, і вирішив сказати правду. Він зняв із стіни своє фото у військовій формі і пояснив, що його забирають в армію. Вона зрозуміла, і лице її зробилося впертим, незадоволеним, навіть лютим. Вона стала на дверях, розіп’явши руки, і крутила головою в знак того, що вона його не пустить. Дорош зітхнув і дав їй зрозуміти, що він туди йде не по своїй волі, а що його посилають. Вона, показавши на ікону, просила, щоб він помолився, і тоді йому буде все добре. Дорош усміхнувся і заперечливо покрутив головою. Тоді вона докірливо похитала головою і пообіцяла, що буде сама молитися за нього.
Скоро прийшли Сергій та Оксен. Побачивши Дороша з чемоданом, вони здивовано перезирнулися.
– На курорт, чи що?
– Майже. В армію мене відкликають.
– Ф-фю-ю! – свиснув Оксен і опустився на лаву. – Оце діла…
Він довго сидів мовчки, не зводячи очей з Дороша. «Тільки звикли, спрацювалися – і на тобі. Трудно мені без нього буде. Ох, трудно!» – з жалем думав Оксен, то скидаючи шапку, то зодягаючи її, то закурюючи, то не торкаючись губами цигарки, зовсім забуваючи, що вона димить у нього поміж пальцями. Нарешті встав і мовчки вийшов з хати. За півгодини повернувся, поставив на стіл пляшку горілки, моргнув Сергієві, щоб приніс три стакани і закуску. Сергій шустро метнувся в хатину, приніс миску квашеної капусти, хліба і п’ять цибулин. Оксен шльопнув пляшку під гузир, налив усім по півстакана.