– А ще скажу вам, тату, – Федот помовчав, прислухаючись, чи ніхто не притаївся під дверима, – що в світі тепер неспокійно, так що все може бути. Ви про це (він показав на мішки) нікому не говоріть. Нашийте всім чобіт. Дайте й Гавриловим діткам. І Тимкові пошийте. Він уже парубок.
– Тимкові не дам і шкуратка. – Верхня губа в старого сердито сіпнулася. – Зобижає мене.
І Йонька довго та жалісно розповідав Федотові про те, як «отой баришник» трохи голови йому не зрубав лопатою.
На другий день снідали багато, по-сімейному. Федот із Юлею сиділи на покуті, мати їм прослала новий вишитий рушник на коліна, щоб сметана не капнула на святешний одяг. Всі сиділи щасливі, урочисті. Навіть Йонька ретельно вимив милом руки і зодяг чисту сорочку. Гаврило, червоний, як перець, сяючий і добродушний, все посміхався, точно так, як мати, і не знав, куди подіти свої здоровенні мозолисті руки, на які з острахом поглядала Юля. Гаврило сидів якраз проти неї і гостинно припрошував:
– Може, вам сметанки підлити чи вергуна подати?
І коли він повертався своєю громіздкою фігурою за тим вергуном чи за сметаною, то із столу обов’язково що-небудь падало: або ложка, або шматочок хліба, або обсмоктана куряча кісточка.
– Сиди вже. Без тебе подам, – удавано сердилася мати, насмішкувато підбираючи губи, а в душі безмежно радіючи, що нарешті всі зібралися до одного стола, як хороша родина, і говорять собі мирно та любенько. Як господиня й мати, що всьому дає раду та совіт, вона за стіл не сідала, а плавала, як лебедиця, то в хатину, то в комору та все подавала страви на стіл, що їх не було куди й ставити. На Уляні рясна спідниця в горошок, кофточка синя, хустина біла, як сніг, а з-під неї лице рум’яне, як у дівчини. Випила ж ту чарку горілки з дітьми, так таке, що хоч під щоку берися, тільки що ото зморшки під очима та волосся з сивиною, але то кат його бери! Тепла хвиля підмиває серце матері, як вода калину, щасливою сльозою очі криються: усіх же вигодувала та виняньчила та й до розуму довела. Слава Богу, всі живі і здорові, то як же не взятися за щоку та не кигикнути ташанською чайкою: «Сини ж мої, соколята, тільки ж вами я й багата!..» Уже б вона й заспівала, та невістки соромиться. Скаже – здуріла мати на старість.
Йонька сидить з краю стола і коли набирає в ложку сметани, то витріщає очі, ніби скарбу шукає. Їсть він, голосно чавкаючи, обляпуючи білими каплями бороду й вуса.
– Ти б окуратніше, старий…
– А що? – озирається він на всі боки.
– Сметана он по бороді тече.
– А, то нічого, – і він витирає її долонею.
Коло Уляни тихенькими курчатками горнуться онуки: білявий хлопчик років десяти, вже пастушок, і мизата дівчинка років чотирьох. Все усміхається, як Гаврило, під носом у неї весь час неполадки, і баба витирає фартушком, гладить по голівці рукою. Молодець, мовляв, хороша дівчинка. Петрусь їсть по-хазяйськи, підставляючи під ложку шматочок хліба, так його бабуся навчила, а дівчинка проливає сметану на груди і весь час злякано поглядає на чужу тьотю, що сидить на покуті.
За сметаною і варениками подається кисіль.
– Сімейка у нас велика, – шумить зеленим шовковим платтям Юля. – Батько й мати молодці, постаралися.
Федот осудливо глянув на неї і дав зрозуміти своїм поглядом, що вона говорить дурниці, що цього не треба говорити при батьках, але Юля не розуміє і жеманливо усміхається Тимкові.
– Хіба це сім’я? – поспішає на виручку Гаврило. – Он у Гордія Кошари, ото сім’я. Як сядуть навколо столу обідати – курці немає де голови пристромити. У батька в руках ложка-довбанка, тільки хто з малишні сьорбне дуже або засміється – трісь по голові, і зараз же тихо-тихо зробиться. Чути, як і мухи під сволоком гудуть.
Тимко чмихнув у рукав, але не від розповіді Гаврила, а з того смішного виразу обличчя Юлі, яка слухала це оповідання з надзвичайною цікавістю. Гаврило стукнув його ложкою по голові, сказав, наслідуючи Гордія Кошару:
– А сиди, чортів чорт, не крутися за столом!
Всі засміялися. Федот налив собі півстакана самогону, випив, насупив тонкі брови.
– Тимка не ложкою слід бити, а батогом, – сказав він, гостро глянувши на брата.
– За що ж мені така шана?
– Сам знаєш.
– Щось не тямлю. Може б, ти пояснив?
– Тобі пояснити? – схопився раптом із-за столу Федот і дав Тимкові ляпаса. Той озвірів очима, схопив брата за петельки, рвонув на себе. Не давши опам’ятатися, витяг із-за столу, повів до дверей. На комусь тріснула сорочка, квасолею пороснули на долівку ґудзики. Перелякано заплакали діти.
– Розійдись! – закричав Гаврило. – Розійдись!
Він кинувся поміж братами, розметав їх в різні боки, Тимка випер за поріг.