Розпухле вухо Тимка, на якому засохла кров, кинуло Орисю в жар, їй хотілося торкнутися до нього пальцями, щоб зняти з нього біль, але вона не наважувалася цього зробити, щоб не спричинити ще більшого болю, і тільки дула на нього, охолоджуючи його своїм диханням. «Він так схуд і почорнів. Це від роботи. А волосся вже не таке чорне і блискуче, як раніше, а припалене по краях. Це від сонця. Про що він зараз думає?»
– Про що ти зараз думаєш? – спитала вона, цілуючи його в міжбрів’я.
– Що таке? – кинувся він, пожовуючи губами.
– Ти дрімав?
– Умгу.
Він дивився на неї знизу вгору, вивернувши синюваті білки очей, і чекав від неї запитання, але вона мовчала. Тоді він знову закрив очі і зручно вгніздився головою на її теплих, тугих ногах. «Він вибився із сил і через те дрімає. Він працює тепер день і ніч, а це нелегко».
– Тимусю, журавлику мій, ходім до нас на сіновал. У нас нема нікого вдома, зарию тебе, приголублю, подушечку принесу вишивану. Спи хоч до вечора.
– А що люди скажуть?
– Ай! Що там люди! – з досадою мотнула головою Орися.
– Ні, я так трохи передрімаю.
– Ну, спи. Я буду сидіти дуже тихо.
Але дрімати не довелося: в яру почулося погейкування, хтось гнав биків до водопою. Орися схопилася, обтрусила пом’яту спідничку, розгубленими очима глянула на Тимка.
– Приходь вечором на це місце, – прошепотів він, цілуючи її в шийку.
– Добре. Прийду.
Вона підхопила із землі в’язочку хмизу і побігла стежечкою вниз, понад потоком.
Увечері вони зустрілися на умовленому місці, але Орися запротестувала:
– Ходім кудись далі. Тут темно, як у ямі.
Тимко взяв її за руку і повів вершняком яру. Аж під лісом вони знайшли копичку пахучої конюшини і сіли, тісно попритулявшись одне до одного. Від сіна било парким духом і приємно зігрівало спини. Вгорі – зоряне небо, через яке срібним коромислом перекинувся Чумацький Шлях, біля ніг – троянівська долина, огорнута сизою млою ночі.
– Тимку, скажи, чого воно так, що людей багато на світі, а серце любить тільки одного? – тихо запитала Орися, лежачи на грудях в обіймах коханого.
– Хто ж його знає. Я десь читав у книжці, що душа душу шукає. От як зійдуться такі душі, що в них усе однакове, то й полюблять одна одну.
Орися повернула до себе обличчя Тимка, поцілувала його в вушко за те, що він такий розумненький, і довго мовчки гладила його пружинисті кучері чутливою, повною ніжності і кохання рукою.
– Колись, дуже давно, любилися двоє, – тихим загадковим голосом почала Орися з тим таємничим пришіптуванням, як буває тоді, коли людина збирається розповісти щось цікаве або дуже страшне. – А батьки цих закоханих не хотіли, щоб вони були разом, бо дівчина була багата, а хлопець бідний. Як тільки вийде гуляти дівчина, слуги її ні на крок не відпускають, бо наказав вельможа, що як тільки слуги проґавлять і допустять до того, що вона побачиться із своїм коханим, то вкине їх на споживок голодним вовкам у глибоку темну яму. От раз той хлопець, не знаю, яким уже побитом, пробрався у кімнату до своєї коханої і каже: «Я прийшов за тобою. Хочеш – іди зі мною, а не хочеш, то я тут же перед тобою сам собі смерть заподію, бо без тебе не буде мені життя». Вона, отак, як стояла, і каже йому: «Я – твоя». Спустилися вони вниз, посадив він її на коня, і полетіли вони, як птиці, степом у країну невідому – шукати щастя. хали день, їхали другий, на третій на спочинок стали, бо кінь уже з ніг валиться. Тільки закохані, обнявшись, задрімали, як, хто його знає й звідки, наїхало слуг панських видимо-невидимо, скрутили втікачам руки і повезли в маєток. Панянку вельможа закрив у заґратованій вежі, а молодця вкинули до вовків у яму. Сидить він у ямі, а вовки що підійдуть до нього, щоб їсти, – і назад відскакують, що підійдуть – і назад відскакують: така в нього страшна сила кохання. І так пройшло багато часу. Аж ось у тому царстві сталося нещастя: якесь вороже плем’я прийшло із-за моря і напало війною на вельможу. Шле вельможа війська, як під шум ідуть – не вертаються, а ворог усе ближче підходить і ближче. Прийшов тоді вельможа до ворожбита і каже: «Що мені робити? Як перемогти вороже плем’я? Гине моє багатство і мій край». Подивився ворожбит на зорі та й каже: «Є у твоєму царстві один удалець-молодець, що доньку твою кохає. Любов у нього така, що не боїться ні вогню, ні меча, ні води морської. Випусти його, дай йому в руки меч – і тоді побачиш, що буде». Випустив його цар і питає: «Розіб’єш погане плем’я?» – «Розіб’ю, – говорить той, – тільки дозволь кохану побачити і її в гарячі вуста поцілувати, від того мені сили вдесятеро прибавиться». Побачився він із милою, поцілував її і, зібравши воїнів, повів їх на ворога. Палив огнем, топив водою і загнав його за тридев’ять земель і повернувся додому зрубаний та постріляний. Та до його тяжких ран кохана серце своє приклала, і загоїлись вони. І живуть тепер закохані в любові та щасті, бережуть і шанують одне одного.