– А діточки в них є? – засміявся Тимко.
– Що? – не второпала Орися, бо ще не встигла повернутися від казки до дійсності. – А-а, – тихо засміялася вона, зрозумівши. – Ах ти ж, насмішник! Це ж казка.
– Життя – не казка, – зітхнув Тимко. – В житті все по-другому. Одні любляться, інші розходяться, треті хоч і живуть разом, але тільки про людське око, а насправді так і норовлять одне одному хвіст відкусити.
– Я знаю… Ти такий, що тобі все одно, – образилася Орися і відхилилася від нього, бо він якраз хотів її обняти. – Покрутиш одній дівчині голову, а тоді іншій бісики пускаєш. Дівчачур поганий! Рябкові очі! Лупаєш ними дівчатам на ноги, а серце давно вже каменюкою стало.
– Що тебе, комар укусив?
– Не лізь, рукатий! Он до Лукерки піди. Вона тебе вже давно виглядає з самогонкою, – відмахувалася вона руками, відповзаючи від нього на колінах, але він таки схопив її за плечі і притяг до себе.
– Орисю! Ластівочко моя…
Він гарячив її диханням і тілом своїм і пригортав її так близько, що чув у себе на губах її солонуваті, міцні, як дині-дубівки, розхристані груди.
– Не треба, Тимоньку, не треба, коханий, – слабо пручалася вона, чуючи, як горять її щоки і як вона дедалі слабішає в його руках в солодкому чеканні на його сильне молоде тіло…
На світанку Інокентій, пригнавши на Беєву гору пасти биків, побачив молоду пару, що спала в копиці; довго стояв, сопучи, як віл біля води. Тимко лежав горілиць, відкинувши вбік ліву руку, а правою пригортаючи до плеча свою подружку. Орися, скулившись, лежала на бочку, вткнувшись головою Тимкові під пахву і підібгавши під себе ноги, не зовсім прикриті спідничкою.
– Блудниця окаянна. Хоч би наготу свою прикрила, – тихо вилаявся дід і обережно, щоб не розбудити, пішов горою. Високий, сутулий, у довгому сіряку з накинутим на голову кобеняком і сучкуватим костуром у руці, він був схожий на чорного монаха-проповідника.
– І покликав Іісус дитя і сказав: «Істинно говорю вам, якщо не обратитесь і не будете як діти, то не потрапите в Царство Небесне», – бурмотів він, йдучи.
На сході поволі блідло небо. З світанкової імли виступали вітряк, схожий на сплячого ворона з перебитим крилом, копиці сіна, луг, байрак. Воли безшумно, як тіні, бродили по горі, обдуваючи росу трав; з Ташані густою хвилею котилася пара, затоплюючи троянівську долину, верби, хати, приташанські береги, і скоро долини зовсім не стало видно – вона потонула в густих хвилях випарів, що лізли з ріки і вже білими язиками лизали Беєву гору. Десь високо в небі, під самими зорями, що вже меркли і гасли, важко погуркував літак.
Інокентій наставив угору бороду, в якій блищала роса, і, спершись на костур, шепотів із гарячковістю божевільного пророка:
– І будуть літати залізні птиці і залізними дзьобами клюватимуть золоте зерно.
Потім підняв костур у сивіюче небо і, посварившись на даленіючий гуркіт, знову пішов росистими травами.
XXI
Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки не билися.
Шваркотів люлькою на всю хату, зазираючи то під піч, то під лаву і пильно чогось шукаючи. Крізь маленьке віконце цідилася охряна мла літнього світанку. На вузенькій шибці циганською сергою примеркав місяць. Побіля хати бичачим диханням курився туманець.
– Не дасть і поспати дітям з дороги, – гнівно шепотіла Уляна, починаючи свою поранку біля печі.
– А ти не гарчи! Готов он харчі – поїдемо сіно косити на Пісочкове.
– Свят, свят… Що тобі приманжурилося?
– А те, що доки є в хаті чотири косарі, то треба їм роботу дати. Зимою корова хмизу не їсть. Де брусок?
– Який брусок?
– Ну, мантачка…
– А кат тебе знає, де ти все діваєш. Мниться мені, що в сінях в кутку бачила.
Йонька почовгав у сіни і став там порядкувати по-своєму: вигнав надвір квочку з курчатами і прищикнув одно дверима так, що воно запищало, як навіжене.
– Яке панське! – лаяв його Йонька, всідаючись під хатою клепати коси.
«Трень, трень, трень!» – попливло городами і не вгавало над сонною Ташанню, ніби там запрацювала чиясь весела кузня.
У Гавриловому дворі – ніякого руху. Віконця позавішувані, роса на стежці не збита, видно, ніхто нею не проходив, сплять. «Хропуть… Уже он скоро сонце в загривок припече, а вони сни видивляються. Такі нахазяйнують чортів пляшку!» – лаявся Йонька, плескаючи молотком по косі.