Выбрать главу

Але ж назви „Свентослав", „Свентопулк", „Свентомир" на­певно дохристиянські і збереглися як імена князів саме дохри­стиянської доби. Отже, існувало дохристиянське поняття і сло­во "Свенто". Між "СВЯТІСТЮ" як слово-істота — а "Святістю" як Богоназва немає ніякої пропасти, але органічна ідейносвіто-глядова єдність. Отже, це одна із назв, яких було більше і це одна із назв, які збереглися на теренах, де існують про це за­свідчення. Але ми ані не годні викреслити цієї назви із інших теренів, а тим паче робити висновків про її чисто льокальне зна­чення чи походження, а ще гірше — льокалізація в часі. Мов­ляв: тільки в одинадцятому столітті, бо такі є засвідчення во­рожих нам німців.
Буває ще гірше. Назву РАДОГОСТА, чи РАДЕГОСТА стрі­чаємо тільки в одному джерелі. Тоді сказав учений Брюкнер,
235
до це видумка, що такого Бога не було, і — тут наводжу його лова дослівно — що "він викинув цього Бога на смітник".
Он як було! Викинув Бога на смітник. Яка сила „доказоости" ученого.
Насправді — це назва Божества, яку ми стрічали в одному і наших засвідчених джерел. Це, можливо, льокальна назва, іле ж дійсна назва дійсного Божества. Назва надто прозора, цоб її пояснювати. Він був РАДИЙ ГОСТЯМ, отже — РАДО-ЮЩ, чи РАДОГОСТ. Знаємо з опису цього чужинця, що цілий ород був радий гостям. Були там гості із далеких земель, як т Греція і приймали там навіть, собі на горе, саксонів, які ндплатили їм за* гостинність знищенням. „Були гостям раді", ік кажуть в Україні. Отже, і їх Бог мав теж як одну із назв Радогосї. Звичайно не було такого окремого і іншого від ін-иих Бога. Але ж такі вони всі. Не інші від інших.

Білий Кінь і Меч це не тільки атрибути Свантевита із Ар­гони. Ми ж читали вже ці засвідчення. Отже, немає потреби шкидати Бога на „смітник" тільки тому, що одна із його назв раз засвідчена. Крім того, що назву подібного типу стріча-:мо пізніше, у "Слові". Там "Мати Божа" є "ПИРОГОЩА", себ-го вгощає "пиром". Вона не тільки гостинна. Вона ще й цілим тиром угощає. Національна прикмета, національне уявлення тро основи моралі перенесені на улюблене Божество. Це ж Бо­жество несе усе добро і всі добрі прикмети людини у світ. Свантевит був Радогостем. Він мав напевно ще сто інших доб­рих прикмет Людини.
Жорстоко і дощенту винищили пам'ятники і тексти старовинної нашої віри. Гаї священні попалено. Статуї порубано. Святині спалено. Зовсім так, як учив Мойсей і як це здійснюва­ти християни під час ширення християнізму. А тепер кажуть іам учені: докажи, покажи, і тільки те, що покажеш, буде прий-іяте в науці. Докажи, що існувало те все, що було спалене і «нищене дощенту!
Чи така "об'єктивна" наука свідомо служить цьому культуронищівному християнізмові, чи то ці учені напоєні століття­ми зневаги і пересудів до святої віри наших прапредкга.
Що ж, докажемо існування того всього, що знищено. Але ви „учені" будете засоромлені з вашого нищівного скептициз­му, як протинауки.
Насправді не вимагає доказу, що в старовині називали Богів чи Бога різними іменами. У мене на руках дешеві видання
236
гіндуїзму. Маленькі книжечки, що звуться "Сагасранама" — себто „Тисяча назв".
Тисяча назв Сурії (Бога Сонця), „Тисяча назв Вішну", „Тисяча назв Сіви".
Справді тисячу назв має те, що люди звуть Богом, Сварогом, Свантевитом, Перуном, Дажбогом, Велесом, Хорсом, Ро­дом чи тисячами інших,... людських назв і визначень.
Але ж саме Веди вчать рівночасно суворого монотеїзму і вчення про Єдність (Адвайта-вада).
"Різно називають Волхви те, що є Одне".
Назва Божества „Свантевит"
Спробуємо з черги перейти до досліду етимології назви "Свантевит" у світлі наведених дослідів та лінгвістики.
Y записці Саксонця воно має форму "Свантевітус" — в латинській мові ґерманомовним автором. Не міг він у своїй мо­ві, ані в латинізованій транскрипції зробити різниці між "С" і "Сь", як теж між м'ягкйм і твердим "Вь" чи "Вь". Не міг теж за­писати цієї назви в інших відмінках і додав латинське закінчен­ня "ус" до родового відмінка у звучанні "Свантевіт".