Але ж назви „Свентослав", „Свентопулк", „Свентомир" напевно дохристиянські і збереглися як імена князів саме дохристиянської доби. Отже, існувало дохристиянське поняття і слово "Свенто". Між "СВЯТІСТЮ" як слово-істота — а "Святістю" як Богоназва немає ніякої пропасти, але органічна ідейносвіто-глядова єдність. Отже, це одна із назв, яких було більше і це одна із назв, які збереглися на теренах, де існують про це засвідчення. Але ми ані не годні викреслити цієї назви із інших теренів, а тим паче робити висновків про її чисто льокальне значення чи походження, а ще гірше — льокалізація в часі. Мовляв: тільки в одинадцятому столітті, бо такі є засвідчення ворожих нам німців.
Буває ще гірше. Назву РАДОГОСТА, чи РАДЕГОСТА стрічаємо тільки в одному джерелі. Тоді сказав учений Брюкнер,
235
до це видумка, що такого Бога не було, і — тут наводжу його лова дослівно — що "він викинув цього Бога на смітник".
Он як було! Викинув Бога на смітник. Яка сила „доказоости" ученого.
Насправді — це назва Божества, яку ми стрічали в одному і наших засвідчених джерел. Це, можливо, льокальна назва, іле ж дійсна назва дійсного Божества. Назва надто прозора, цоб її пояснювати. Він був РАДИЙ ГОСТЯМ, отже — РАДО-ЮЩ, чи РАДОГОСТ. Знаємо з опису цього чужинця, що цілий ород був радий гостям. Були там гості із далеких земель, як т Греція і приймали там навіть, собі на горе, саксонів, які ндплатили їм за* гостинність знищенням. „Були гостям раді", ік кажуть в Україні. Отже, і їх Бог мав теж як одну із назв Радогосї. Звичайно не було такого окремого і іншого від ін-иих Бога. Але ж такі вони всі. Не інші від інших.
Білий Кінь і Меч це не тільки атрибути Свантевита із Аргони. Ми ж читали вже ці засвідчення. Отже, немає потреби шкидати Бога на „смітник" тільки тому, що одна із його назв раз засвідчена. Крім того, що назву подібного типу стріча-:мо пізніше, у "Слові". Там "Мати Божа" є "ПИРОГОЩА", себ-го вгощає "пиром". Вона не тільки гостинна. Вона ще й цілим тиром угощає. Національна прикмета, національне уявлення тро основи моралі перенесені на улюблене Божество. Це ж Божество несе усе добро і всі добрі прикмети людини у світ. Свантевит був Радогостем. Він мав напевно ще сто інших добрих прикмет Людини.
Жорстоко і дощенту винищили пам'ятники і тексти старовинної нашої віри. Гаї священні попалено. Статуї порубано. Святині спалено. Зовсім так, як учив Мойсей і як це здійснювати християни під час ширення християнізму. А тепер кажуть іам учені: докажи, покажи, і тільки те, що покажеш, буде прий-іяте в науці. Докажи, що існувало те все, що було спалене і «нищене дощенту!
Чи така "об'єктивна" наука свідомо служить цьому культуронищівному християнізмові, чи то ці учені напоєні століттями зневаги і пересудів до святої віри наших прапредкга.
Що ж, докажемо існування того всього, що знищено. Але ви „учені" будете засоромлені з вашого нищівного скептицизму, як протинауки.
Насправді не вимагає доказу, що в старовині називали Богів чи Бога різними іменами. У мене на руках дешеві видання
236
гіндуїзму. Маленькі книжечки, що звуться "Сагасранама" — себто „Тисяча назв".
Тисяча назв Сурії (Бога Сонця), „Тисяча назв Вішну", „Тисяча назв Сіви".
Справді тисячу назв має те, що люди звуть Богом, Сварогом, Свантевитом, Перуном, Дажбогом, Велесом, Хорсом, Родом чи тисячами інших,... людських назв і визначень.
Але ж саме Веди вчать рівночасно суворого монотеїзму і вчення про Єдність (Адвайта-вада).
"Різно називають Волхви те, що є Одне".
Назва Божества „Свантевит"
Спробуємо з черги перейти до досліду етимології назви "Свантевит" у світлі наведених дослідів та лінгвістики.
Y записці Саксонця воно має форму "Свантевітус" — в латинській мові ґерманомовним автором. Не міг він у своїй мові, ані в латинізованій транскрипції зробити різниці між "С" і "Сь", як теж між м'ягкйм і твердим "Вь" чи "Вь". Не міг теж записати цієї назви в інших відмінках і додав латинське закінчення "ус" до родового відмінка у звучанні "Свантевіт".