Слово очевидно зложене із двох частин, а саме "Сванте" і "Вит" чи може "Вид".
Перше із них "Сванте" пізнаємо слухом як пізніше українське "Сьвято" — у польській мові "сьвєнто". Y польській мові затримався виразно носовий звук "єн" після подвійного м'ягчен-ня "сь" і "вь". Не маємо теж сумніву як звучало це слово у староукраїнській мові. Маємо грецький запис цього слова, сучасний Святославові у Лева Диякона.
Грецький автор мав трудність із написом м'ягченого "Сь" та твердого "л". Стрічаємо теж характеристичний "перезвук" дзвінкого "вь" на грецьке "ф". Відомо вже теж, що візантійська буква "в" бета вимовлялася як "в" отже "Васілєвс" а не "Базілєвс". Зваживши всі ці помилки чи труднощі у транскрипції, одержуємо звучання "Свентославос" або "Сьвентославос". Не можемо прийняти, що носове "єн" є помилкою Лева Диякона. Воно так мусіло звучати в дев'ятому столітті. Отже, в дев'ятому столітті був у староукраїнській мові і вимові ще виразний носовий звук у слові "Свенто", який пізніше через затрату носівки почав звучати як "я" — "Сьвятослав". Припускаю, що так "с" як і "в" було цілий час м'ягчене, але це м'ягчення не могло бути записане ані в латинській, ані в грецькій мові. Y польській мові затрималася, отже, ця старша форма у вигляді "Сьвьвєнто (носо
237
ве "єн"). Форми "Сьванто" чи "Сьвянто" уважаю із усіх найстаршою. Заміна носівки "ан" на "єн" є зовсім законна у виду зміцненевої паляталізації у вимові і подвійного м'ягчення "с" і "вь". Отже, записана у "Саксонця" форма із носівкою "ан" є найстаршою з усіх відомих нам форм. Нічого дивного, так сама святиня як і назва вказує на величну старовинність, і ця форма мусіла бути протослов'янською, поширеною на терені усієї слов'янщини. В дуже старовинному, невідомому нам часі ця форма у староукраїнській мові набрала звучання "єн". На цьому ж протослов'янському грунті пов'язаність кореня "сьвєнт" із іменниковим і дієслівним коренем "світ" - "сьвіт" мусила бути відчутна вухом і безпосередньо зрозуміла як зміцнення кореня шляхом "сьвіт" - "сьвет" - "сьвєнт". Отже "Сьвєнт" є похідне від "Сьвіт", так як наш "Свантевит" виявиться сином Сварога — саме сином Найвищого "Сьвітло-Сьвіту", — саме Сварожичем.
Нас не здивує теж, що похідні чи рівнобіжні словоутво-рення від цього кореня стрінемо теж в інших індоєвропейських мовах, отже — у санскриті і в мові "Авести". Отже, це слово протоіндоевропейське. Дивним дивом стрічаємо цю серію пов'язань знов у тих самих групах, що й "Свар" чи "Дану"-"Дунай".
Y санскриті
Стрінемо тут, а саме — у найстарших текстах Ригведи, слово докладно того самого звучання, а саме — "СЬВАНТА". Звертаю увагу, що маємо тут докладно той сам звук "сь", що й у слов'янських мовах. А також довге "аа", шо цілком відповідає фактові зміцнення, про яке я згадував вище. Зубна приголосна "н" не може інакше звучати перед зубною приголосною "т" — як тільки носово. Вона ж і клясифікована у граматиці санскриту як "носовий зубний звук". Отже, маємо повну зрідність фонетичного звучання "Сьванта" — протослов'янської мови і старосанскритської, або ж інакше'—' ведійської мови.
При аналізі семантики цього слова стрічаємо, однак, величезну несподіванку. А саме, як я згадував у вступі, стрінемо тут старше, напевно дохристиянське і напевно первісне значення цього слова. ,
Отже, ґрасман подає нам значення: як "польфрайх" і "бефройндет", себто той, що несе багату поміч, той, що є дружній. Увіходять, отже, у зміст цього слова поняття "дружньости" і "доброти", "щедрости" і "несення помочі", в загальному — "той, що несе добростан". Не буду на цей раз мучити читача надто довгими аналізами тексту. Вони зовсім потверджують і навіть поширюють значення подане Ґрасманом. Воно відповідає теж поясненням цього слова у коментаріях Саяни.
238
Але ж маємо в Ригведі ще й похідні від цього слова, а саме — утвоРене від нього "номен агентіс" або дієвої особи чи дії, а саме "СЬВАТРА", означає: ТОЙ, ЩО ТВОРИТЬ ДОЗРІННЯ РОСТУ, Сприяючий Дозріванню, Міцний, Потужний, а також — Друг-Допоможець, Приятель (пояснений словом МІТРА!), і врешті сама СИЛА і МІЦЬ.
Наш читач-дослідник не може мати найменшого сумніву, що ці всі означення чудово відповідають до Істоти Нашого Божества. Його головне свято у часі дозрівання збіжжя до жнив, саме після жнив, коли це йому приносять першу жертву із жнив у вигляді оцього на меді спеченого КОЛОВАЮ, яким ціла громада причащається торжественно після принесення Коловаю в жертві, як теж у зв'язку із цим святом відбувалися пророкування чи волхвування щодо врожаю в найближчому році. Очевидно, це все у супроводі гимнів і молитов, як це ми бачили в описі "Саксонця".