І те, що перше кидається у вічі при зустрічі із цим Божеством, це сама превисока і якже сучасна теологія і теогонія
255
його постаті. Підчас пізнішого цькування старої нашої предківської віри християнські пропагандисти усе воювали закидом, що ця віра була примітивна, анімістична, обожнююча "мертві стовпи", чи якусь там обмежену "силу" т. зв. "природи". Ця "природа" за вченням християнського дуалізму мала бути "мертвою" і „бездушною". Т. зв. „погани" почитали щось „мертве", їхні статуї мали б бути самими „богами" — писаними згірдли-во з малої букви.
їх же Бог — себто Бог християнський — як вони вчили, це мав би бути едино-живий Бог, який мав навіть як чоловік зійти на землю, вродившися непорочно із лона матері одного народу. Так немов би .вже хочби стара грецька віра не вчила про синівство. Боже численних героїв від їх живих і чоловікоподіб-них Божеств. Щобільше численні старовинні народи, ті із великих, вірили у своє Божественне походження. Стрічаємо в історіях теогонію численних націй в історії. Y тому числі українці вірили, що вони є внуками Даж-Бога. Не самим "деревом" і не самим "стовпом" був, отже, їх Дідо.
І не просто "сліпою" і "мертвою" "силою природи" був їхній Божественний Дідо, але свідомою світотворчою і животворчою Бого-Істотою, Творцем усієї Всеживої Вселенної, а в ній людини чи нашої нації.
Але ж такими вигадками і нісенітницями зогиджували християнські апологети, чи пак пропагандисти, уявлення старовинні про Божество, і їм удалося упродовж століть закріпити такий ненауковий, недійсний і викривлений погляд про розуміння Божества старовинними дохристиянськими віруваннями. Y такому образі доказом сили їх власного Бога мало бути те, що статуї були порубані і це сталося безкарно: Дивіться! Нічого не сталося! Наш Бог дужчий! Такі "аргументи" виразно стрічаємо в наших текстах, чи теж у хроніках християнських монахів старої Руси.
Не впав вогонь із неба і не запалив землю під погромниками, їх Бог, Єгова чи Христос сильніший! Стрічаємо часто в історії християнізму цей аргумент там, де руйнуються святині. Силу цього аргументу бачать християни сьогодні, коли то їх власні святині руйнуються в ім'я безбожницького ленінізму. Невже знищення народу і його віри є непомильною познакою святости чи правди завойовника?!.. Тільки Шевченко пророкував, що "сонце стане і оскверненну землю спалить". Чим же ж була вона оскверненна, як не злочинами насильства народу над народами?
Але не будемо ще тут розглядати філософії історії у світ
256
лі вчення про історичний карман народів. Не будемо теж увіходити в оцінку концепцій „природи" і світу в системі христия-нізму.
Ствердимо натомість виразно, що у світлі наведених джерел у відношенні до концепції Свантевита стрічаємося із Божеством високої теологічної дійсности.
Це Бог Святости, — а Святість, як я вже вказував, є основним атрибутом Бога та самою його сутністю.
„Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний!" — моляться християни.
І так теж молилися вже споконвіку наші предки, а їх розуміння Святости було куди глибше, живіше і світотворче ніж у світозаперечливій і світовідверненій системі християнізму.
Свантевит — це Бог Святости. І тут першим питанням для порівняльного вірознавства повинно бути питання, що це є Святість? Яка це Святість лежить в основі розуміння атрибуту Святости Бога? Яка її природа, бо ж християнська теологія знає кілька її видів чи значень.
Такого питання наука, а головно християнська теологія, собі нє завдала. І всупереч самій назві і істоті було "здеґрадо-вано" Божество Свантевита до типу "поганського" у жахливому спрощенні цього розуміння, із виразними елементами знецінення і зневаги.
Я вже стверджував, що Святість Свантевита не дасться вмістити у християнсько-церковне розуміння цього поняття. Може найближче ще є поняття "Санктум Августум" — "Sanctum Augustum" — себто "Святісь Блаженної Щасливосте", але й це поняття не віддає Активної, Космічної, Тьмоборчої Святости Свантевита. Це не стан Душі Людської чи Душі Людиноподібного Божества. Це стан цілого Всесвіту!