267
Грав немов би беззмисл весняних потуг, коли життя кипить і понад береги переливається.
Грав жару віддихів жагучу і вогненну, грав упоєння розшумілої крови, грав розливи розкоші любови богів і людей.
Грав розбурлені витриски насіння могучого, грав стихію життя, всепотугу жаги космічної.
І подобалась Вритрі Перунова пісня. Бо був він ще здібний зрозуміти жагу. І тому сутність світа і духом її назвав, а найвищу правду почитав як обнажену жагу. А коли заволодів богами то думав, що е володарем правди.
І тішився, що Індра нічого нового звістити не може.
Здивувались боги у захопленні. А вважаючи, що Перун прославляє потугу їх плідності і розкішність їх любовних ігор, як сутність богів, зрозуміли, що ця сутність є вищою від тисяче-пащої безформності грабезладу. Відчули гідність своєї раси і біль свого пониження і може були б вони запрагнули побачити Перуна своїм князем, якби він у цьому місці пісню свою закінчив був.
А божок Пан упоївся його піснею найміцніше. Бо, чейже, і він володів її мистецтвом, бо, чейже, і він водив богів до упоєнь бакхічних захоплень. Але не знала його флейта такої потуги, такої глибині і такої ясної нагості об'явлення. Він один зрозумів, що було в цій пісні щось, чого він ніколи заграти не зуміє. Він зрозумів, що пісня Індри була лиш прелюдією. Він один чув у глибині цієї пісні передвісті ще не проявлених діо-нізійських потуг.
І дальше пісня поплила.
Тугу Перун розсновував, вигравав сонність полудневої спеки, блаженність розкішних зімлінь.
А потім грав прагнення холоду і вів своєю піснею богів на гірські висоти, де весна щойно світала. Тріснула з флояри свіжість потоків, брилянти водопадів, райдуги поранків. Розгорілися блески сніжних вершків іздалека, а небесні сонця розсвічували найчистіші розблиски розсвітанків.
Віяла із флояри весна щораз молодша, аж врешті розплилася у невловимій тузі. Не було вже весни, лиш якесь її передвістя легке, легітне тхніння, — якби із найчистішої її душі повстало. І тільки захоплення соловейка нагадувало ще небесним їхню землю.
268
А потім замовк навіть соловейко, а орлиний зов прозвучав натхненно і з своєї пісні країну космічної весни викриш-талив.
Рвалася душа до світів незнаних, до божої творчості затужила.
Грав Лицарську душу, волю розжарював, жагу духа розпалював.
Рвав до потуг ще незбагненних.
Гримів як на сто рогах буйтурових якийсь поклик божих витязів, зазоряний, засонячиий.
А потім розшумілись бої розшалілі, але були вони якісь чисті, невловимі і як танок натхненні.
Гримів як на сто рогах буйтурових, — а чейже мелодія поплила найбільш ласкава. І ніхто не знав, чи був це смертельний бій, чи захоплення найбільш піднесене.
Грав душу лицарів найсвятішйх.
А хоч ніхто не міг його зрозуміти, то однак застигли всі у безрусі під всевладним чаром його пісні.
Так справді співають громи натхнення, коли в розсвітле-них струменях досягнуть наднебесних зенітів і там заграють гимн перемоги.
Тоді замовк.
А відповів йому гомін найдальших сенць і Ііряковин, що чують.
**
* ' /
Прочунявся Борута і зрозумів, що цілий всесвіт був пронизаний піснею Перуна, що отже пастуше його князівство цілий всесвіт мало би обняти.
І злість найбільш їдка стиснула йому серце. І оце запрагнув він, щоб виринули з безодні його найпотворніші пащі і щоб проковтнули Індру. І оце відчув, що він безсильний супроти чару Перунової пісні.
А чар не щезав.
їдь злости його власне перегризала серце. То він рішив приховати свою безміць і рече:
— Нужденний пастирю! Якби не безглузде князювання тобі снилось, я учинив би тебе майстром моїх співаків. Але ти є злий і перекірливий. Бо не пісня володіє над всесвітом, але сила моя власна, неприборкана і горда моя бутність. Тому то творці пісень служити повинні мені у покорі, бо солодкавий і
269
марний був би твій світ, якби не знали у ньому сили. Є в тому мудрість глибока, що саме моя потуга панує над світами. А я тобі владика і князь єдиний. А що ти важився безлично хочби мріяти про пастуше князювання, то ж навіть пастухом найбільш нужденним не будеш, живучи вічно в лісах на ганьбу і посміховище.
Ці слова сказав Вритра, а відчував, що говорив неправду, бо безміць його від чару Перунової пісні походила. А тепер усі вижидали якогось чуда.
Щоб замахнувся Перун на Вритру, щоб убив його і з престолу усунув.
А Перун відійшов спокійно із горсткою своїх пастирів, щоб жити в непроходимих лісах. Бо час борні ще не настав.
А покинули його декотрі і залишились при Вритрі на знак покори. Вони думали, що Перун переможе чудесно, а вони будуть збирати жниво невиборених перемог. А тепер за-велисяд не витривавши першої лицарської проби віри, залишилися як слуги слуг Борути.