Вічністю є небуття. Існує єдине, вічне, незмінне Найдосконаліше Небуття.
Справді говорю тобі, що Бог Найвищий, в ім'я якого хочеш боротися, є чимсь різним від буття, є Небуттям, є мною.
Зрозуміти Бога, це значить зрозуміти тайну Небуття. Бачиш, що я не твій ворог. Познаки ворожості повстають звідси, що глибшу об'являю тобі тайну від тієї, до котрої ти дійшов. Ось відкриваю тобі мою міць і моє таїнство. Бо розумію, що хочеш получитися зі мною. Ти — момент, а прагнеш погрузити-ся у Вічності. Але не знаєш, що міць, яка жене тебе до цієї Вічності, є в моїй владі. Це міць Вічного Небуття. Прямуєш туди, де нема ні болізнігтгі печалі, лиш вічне тривання в досконалості Небуття. Оце поєднання з Найвищим. Тоді справді станешся Богом, коли у вічності Небуття вічно тривати будеш.
Оце є Бог, якого почитають мої народи. Єдиний, Найдосконаліший, Вічний, Непочатий. Це є Бог. Це є Небуття, це є я.
х
А ти є стеблом соломи на бурхливих хвилях океанів ще-зливості і моменту. І ось стебельце соломи хоче мати власне стерно, хоче обняти цілу глибінь океану. Смішно подригуючи серед брудної його піни, хоче власну проявити творчість. Це є ти. Ти є знаряддям, а хочеш зрозуміти замір Майстра. Ти є твором, а прагнеш зрозуміти Творця. І якщо ти спитав би соломку, чим є Бог Найвищий, то вона відповіла би, що Бог — це велика скирта соломи. І ти дитя моменту, смішно підскаку
298
ючи, судорожно хватаєшся порожньої піни пустих слів, а маленьку твою розпуку і роздертість нерозумної, безнадійної борні назвати хочеш творчістю, вічністю, Богом Найвищим. І, бо-рикаючися розпучливо, потопаєш безнадійно щораз глибше в терпінні і щезливості. Відриваєшся і віддалюєшся від твоєї істоти, від Бога.
І обманюєш себе як соломка, що можеш щось доконати, що можеш затримати біг хвиль і надати їм напрям згідно з твоєю волею. І могло би здаватися соломці, що це вона кермує бігом океанів, — і здається тобі, що це ти кермуєш безвладом і хаосом болю, терпінням і мнимістю, а то він, безвлад моменту, погружує тебе щораз глибше і іцораз тісніше сплітає довкруги тебе щупальці жахливого карману твоїх вчинків. А ти у своїй смішності називаєш учинки добрими чи злими, докладно так, як соломка, що хотіла би осудити, чи добре або зле пливе океан.
І коли б я був шайтаном, то я тішився би, що ти ідеш, шалений, оманним шляхом, — що існує для тебе нарід, раса, людство і всі мнимості світу, — що прагнеш щось діяти, когось переконати, — що говориш „я сотворив те", що безвлад моменту визначив і учинив. Якби я був злим шайтаном, я залишив би тебе твоїм оманам. Але я хочу, щоб ти зрозумів шлях визволених, хочу, щоб ти зрозумів найглибшу мудрість.
Саме буття є терпінням із жаги народженим. А все, що є терпінням, пізнаєш по тому, що має свій кінець. Справді терпінням є все, що не є вічне. І саме воно є буттям. А запереченням буття є небуття. Найдосконаліший, незмінний, ніким не початий Бог, — це Небуття.
А получитися з ним, то значить — перестати прагнути, перестати діяти, перестати боротися. Дурні думають, що існує зло і добро. Дурні думають, що існують вони самі і уважають собою сліпий безвлад жаг, бурхливий океан боротьби.
А ось — дорога пробита, якою багато вже пішло, ось —г ясний шлях визволення із брудного виру терпіння і дочасності. Ось шлях до вічності. Перестати прагнути. І тоді, доперва, вирвешся з обіймів Шайтана. Це він творить буття. Пеклом своєї жаги відкриває безодню терпінь, оман і борні. Той Архидиявол, що лежить на дні пекол — це Люцифер — це Індра, якого ти шануєш як Бога. А коли це зрозумієш, вирвешся із обіймів до
299
масності і моменту, в праглибині вічності потонеш і вічно у мені тривати будеш.
Оце об'явив я тобі шлях визволення. А ідуть по ньому люди і боги, які направду цілим своїм серцем і цілим своїм єством прагнуть спасення своєї душі."
Тоді сказав Лицар Сонця:
— „Але я не прагну навіть спасення і тому тебе переможу.
Це є ти, що порожнечу ніщогості в серцю твоїм відчуваєш — як пустий вир теміні, що всмоктує світло, — а світло поражає його і болить — але порожній вир мусить його всмоктувати, відчуваючи біль свого небуття.
А кожний промінь буття болючу жагу зависті і пожадання будить у твоїй пустці і в хаосі твого небуття.
Бо на Сонце Буття дивишся вічно безоднею очей твого небуття.
Тому ніколи буття не зрозумієш. Бо буття пробиває тебе і болить як ратище громове. І бачиш усе болізнь і смерть, а ніколи не побачиш вічного поставання творчої радості. Бачиш грім іззовні. І він вічно тебе перемагає.
А ніколи не відчуєш, не зрозумієш громової розкоші натхненних летів крізь простори, а ніколи не зрозумієш, що грім — це вибух творчої розкоші.