ЛИСТ ДО УЧИТЕЛЯ
Дорогий Учителю!
Привіт із Великого Лісу самотності, привіт із Країни Білих Зір, із світів Сонць Сходячих, із Срібної Землі Натхнення.
Позаростали вже стежки вчорашніх днів. Проковтнула їх джунгля, якої не можна перейти.
Але гомони доходять усюди. Доходять до мене від світу і вертаються назад, якби не існувала для них джунгля, якої не можна перейти.
Отже, на крилах гомону прагну передати слова вдячнос-ти, а разом з тим овоч моїх натхнень і праці трирічної, білі листки манускрипту моєї пісні.
А коли звернув вже я свої кроки до міста, щоб із братами радісною вісткою поділитися, зайшов мені дорогу Заратуштра.
І поздоровив я його з пошаною, яка належиться Учителеві. Він бо перед роками розколисав у дзвін могучий моє серце, вирвав його з грудей і кинув на бездоріжжя, завісив серед бурь хаосу, наказуючи мені шукати надчоловіка.
А шукав я його хоробро в безоднях душі моєї. І до смер-ти вдячний буду Учителеві за це шукання. Я перейшов крізь численні пекла сумніву. Але це одне знав я напевне, що на дні цієї безодні „я є" ... громом серед диявольської теміні.
І тому в найглибших струменях моєї душі, на дні Дніпра Шумлячого знайшов я ... Перуна!
Як же поблід мені надчоловік, котрого колись шукав я.
Проте, як люблю я доброго Учителя, що сповіщував мені надчоловіка. Отже я втішився цією буцімто випадковою зустріччю.
А коли довідався, що після періоду хитань і борні я рішився присвятити мій твір... здивувався старий Учитель незмірно.
Говорив, що я не повинен відплачувати добром за зло, бо це засоромлює і злість тільки викликує, а не зрозуміння.
— „То ж зненавидять тебе і нарід твій і браттє твого народу. Чи рахуєш, шалений, на благородність мешканців міста Сорокатої Крови? А пам'ятаєш хіба мої слова про очі зависті і про самотників."
І говорив дальше:
— „Ось маєш тридцять і один рік. В цьому віці повинен ти піти до пустельні. А коли досягнеш сорокового року, тоді зрозумієш, що зле чинив ти. А знаю, що ти досить благородний, щоб мені про те визнати."
А я сказав спокійно: „Не знаєш, Учителю, тайни жертви. Оце цілу людськість зложив ти у жертві надчоловікові, а не сказав ти їй, що надчоловік постане із жертви. Чому ти не велів їм шукати таємної сили всежертви? Не знаєш добре, Учителю, сімох твоїх дияволів, а однак через слова твої Дух промовляє. _
Ти не знав „Надчоловіка", — а однак ти вістив його. Ти вістив Ідеал Незнаний. Але занадто людський є для мене твій надчоловік. І навіть у назві носить він людське тавро.
Отже я буду сповіщу вати Бога Незнаного. І говорю виразно, що його ідеал постане для богів із жертви найвищої, як птах золотий.
Як же міг би я не бути кожної хвилини готовий зложити жертву з мого чоловічества, коли до богів уже промовляю."
Відповів Заратуштра:
— „Але я сказав тобі чей же, що Бог вже помер і ти мені тоді повірив."
А я говорив спокійно:
— „Ти говорив так, Учителю, бо бачив ти Боруту на престолі богів, коли Перун, переможений його підлістю, терпів катування у глибинах Дніпра. Тоді Борута вів людськість до ніщогості, до всезатрати. Отже, ти сповіщував правди Землі. А не любив ти старого Бога, бо був він похмурий і блідий, і не вмів гуляти.
Ти не знав, Учителю, Перуна.
І ти полюбиш його так як я, коли побачиш, як вчить він молодих богів гуляти аркана в небесному Ромнове.
314
А коли зрозумів я, що бог існує, не міг я витримати, щоб не запрагнути стати богом. Тому то в чоловічому серці сили богів воскрешую.
Занадто людський є для мене твій надчоловік, тому віщую вам Бога Громів, о Лицарі, Бога Громів.
Я є громом, що розпалюватиме вашу волю до геройств найвищих.
Я є шал творчий нових тисячоліть." А відтак говорив я далі:
— „Навчав ти, Учителю, радісне знання, що надчоловік стане понад добром і злом.
А я маю сповістити моїм лицарям вість ще радіснішу, що зло не існує, що бог їхній не буде ганити їх до любови землі, бо він є істотою всієї творчості.
І скажу їм, що бог їх, любить сонце їх усміхів і їх земську радість, бо із сонця їх душі мусять його викришталити."
І сказав Заратуштра, усміхаючись:
— „О, бачу, що не зумієш замаскувати своєї любови до чоловіка. І бачу, що поривають тебе бистрі коні дионізійських шалів. А тобі здається, що треба спішитися. Може — на затрату? І не знаю вже направду, чи маю тебе здержувати."
Я говорив тоді:
— „О, ні, не пробуй, Учителю! І не пригадуй мені більше про вік. Чи маєш мені за зло вічну молодість моєї душі? Що хочу обдарувати світ словом, що ще дрижить живим вогнем мого натхнення?
Чи хотів би ти переконати гірський потік шумлячий, щоб не розтрачував своїх сил в перлистих веселках водопадів?
Чи хотів би ти напоминати молодого орла, що до надхмарних летів —до змагання із бурею на смерть і життя — зірвався, щоб наперед вчився жити і ходити по низинах?
Чи хотів би ти переконати Лицаря із Монсальвату, щоб ощаджував своє життя, шукаючи тисячних компромісів в ім'я економії зусиль людства?
Чи може хотів би ти, мій віщий Пегаз, щоб позволив за-ховстати себе в тісний хомут казьонної ученості?
Лиш глянь, як його досяду, як затну його золотою остро-
315
І вигострив мужеством серця, Наповнився ратного духа І навів свої полки лицарські На Землю Половецьку За Землю Руську.
Тоді Ігор глянув На світле Сонце І увидів,
Як від нього Пітьма Всіх його воїв сповила Знаменем зловіщим.
Грече Ігор до дружини своєї:
— "Браття і Дружино!
Краще вмерти під мечами, Ніж в неволі і неславі.
А сядемо, браття,
На свої бистрі коні
І доб'ємося до Синього Дону!"
Спрага Слави розпалила
Ym князеві охотою,
А завзяття заглушило
Голос знамени зловішого:
— Напитися Дону Великого!
- Хочу.
— рече він, - копіє зломити Об кінець Половецького Поля, Із вами, Русичі, Хочу голову мою зложити, Або...
напитися шоломом Дону! О, Бояне, старих часів соловію!
Якби то ти ці подвиги оспівував, Скачучи соловієм по Дереві Мислі, Літаючи умом над хмарами, Сповиваючи Славою Безсмертною Оба береги Часу Безмежного, Чвалуючи конем натхненним За тропою Тричісвітлого Трояна Через степи, понад горами.
Чи так слід було б співати пісню Ігореві, Олега внукові?
То не буря соколів загнала Степами широкими, — Галич розкотилась зграями До Дону Великого... А може так співав би ти,
Бояне, Велеса унуче?
Коні іржуть за Сулою,
Дзвенить Слава у Києві,
Труби трублять в Новгороді,
Стоять стяги у Путивлі,
Ігор жде милого брата Всеволода.
І рече йому Буй-Тур Всеволод:
"— Один ти брат,
Один ти світлий світ, о Ігорю!
Ми оба сини Святослава!
Сідлай, брате, свої бистрі коні,
А мої тобі готові,
Осідлані ще у Курську.
А мої Куряни
Воїни свідомі,
Під сурмами сповиті,
Під шоломами злеліяні,
З кінця списів годовані.
Шляхи їм відомі, Яруги їм знайомі, Луки у них напружені, Сайдаки отворені, Шаблі вигострені, А самі на конях мчаться Сірими вовками в полю.
Виборюють собі Честь
А князеві Славу!"
Тоді вступив Ігор Князь
Y золоті стремена
І поїхав по чистому полю.
Сонце йому тьмою
Путь заступило.
Ніч, стогнучи.
Йому грозою
Птиць розбудила.
Звірі ревуть тривогою.
Зловісно Див свій зов голосить
Верхів'ями, деревами,
319
Зове землі незнайомі: Волгу і Помор'я, Посулія і Сурож І Корсунь
І тебе. Бовване Тьмутороканський
А половці непробитими дорогами Побігли до Дону Великого. Кричать їх вози опівночі Мов сполошені лебеді.
Ігор-Князь веде до Дону воїв. Вже бо птиці прорікають. Біду по дібровах: Зграями крячуть.
Вовки вигрожують Грозу по яругах: Стадами виють. Орли звірів зовуть Клекотом на кости. Лисиці брешуть На щити червоні. О, Руська Земле, Ти вже за рубежами,
далекими!
Довго ніч меркне.
Зоря світ запалила.
Імла поля покрила.
Спів солов'їний уснув.
Галич говір збудила.
Русичі степи широкі
Червоними щитами перегородили
Виборюють собі Честь
А князеві Славу!
Із зарання у п'ятницю
На порох потоптали
Погані полки половецькі.
І розсипались стрілами по полю.
Помчались за красними дівками
половецькими у розгромі.
А із ними за скарбами золотими, Паволоками дорогими, Оксамитами м'ягкими. Опанчами, кожухами Почали мости мостити