.3 усіх сторін Руські полки обступили. Бісові Діти
Криком степи перегородили. А хоробрі русичі
Перегородили червоними щитами.
Яр-Туре Всеволоде! Стоїш у бурі й бою Заборолом непоборним! Гремиш об шоломи Мечами булатними! Сиплеш на воїнів стрілами!
Куди конем, о Туре, скочиш,
Де золотий шолом заблисне,
Там падуть погані голови половецькі,
Порубані шаблями гартованими, —
Шоломи оварські, —
Тобою, Туре-Ярий, Всеволоде!
І що там рани дорогі, О, браття лицарі? Він боєм став і бурею, Забув і почесть і життя І город Чернигів, Батьків золотий престіл, — І коханої княгині, Красавиці Глібівни Ласкавість і любов.
Були віки Троянові, Минули літа Ярославові, Були війни Олегові,
Олега Святославича. Той бо Олег Мечем крамолу кував І стріли сіяв по землі.
Вступав в стремена золоті Y твердині Тьмуторокані, А чув цей подзвін іздалека Давній син Ярослава, Великий Всеволод.
Володимир що-ранку Вуха відвертав у Чернігові Бориса же В'ячеславича Слава на суд привела
321
І па Каялине зелене покривало
Постелила за обиду Олегову
Хороброго і молодого князя.
І з тієї ж ріки Каяли
Святополк полеліяв
Отця свойого
В ранах кривавих
Між кіньми легкохідними
До Святої Софії, до Києва.
Тоді то, за Олега Гореславича, Сіялися усобиці, Чвари виростали. Життя погибало Внуків Дажбожих. Мужам віки вкорочались Y крамолах княжих. Тоді по Руській Землі Рідко ратаї орали, А часто вороння грало, Трупів собі розділяючи. А галич свою річ говорила, Бажала на бенкет летіти. Так було у тих битвах І у тих походах, Але такого бою Ще не чували!
Зі зарання до вечора, Від вечора до світання Летять стріли гартовані, Гримлять шаблі об шоломи, Тріщать копія кріикоковані В полі незнайомім, Серед Землі Половецької.
Чорна земля під копитами Кістьми була посіяна, Кров'ю полита. Вони тугою посходили По Руській Землі.
Що це шумить? Що це дзвонить? Іздалека у заранні, Перед зорями Ігор полки завертає, До битви загріває.
Жаль йому милого брата,
Всеволода Прехороброго.
Билися день,
Билися другий.
На третій день під полудень
Впали стяги Ігореві.
Тут два брати розлучилися, На березі бистрої Каяли. Тут кривавого вина недостало, Тут пир докінчили Хоробрі русичі. Сватів напоїли А самі полягли За Землю Руську.
Трава поникла жалощами, А дерево із тугою
До землі приклонилося.
Уже бо, браття,
Невесела година настала.
Уже Пустиня Силу прикрила.
Повстала Обида
В силах Внуків Дажбога,
Зло-Дівою вступила
На Землю Трояню,
Сплеснула лебединими крилами
По Синьому Морю
І, Дін розплескавши,
Жирні часи розбудила
Темним силам.
Походи князів На поганців припинилися, Бо сказав брат братові:
— "Це моє, — а те також моє!" І почали князі про мале
— "Це велике!" — мовити, Самі на себе крамолу кувати.
А поганці із усіх сторін Набігали з перемогами На землю Руську.
О, далеко сокіл залетів, Б'ючи птиць, — до моря Але хоробрих полків Ігоревих Уже не воскресити!
За ними закричали Карна і Жаля, Полетіли по Руській Землі, Смагу на люд метаючи Із рога полум'яного.
Руські жени заплакали, Голошучи:
— "Уже нам наших милих мужів
Ані мислею змислити,
Ані думою здумати,
Ані очима оглядати,
Ні золотом, ні сріблом подзвонити."
Застогнав бо, браття, Київ тугою,
А Чернигів від напастей.
Жалоба розлилася По Землі Руській.
Горе потекло ріками По Руській Землі.
А князі самі на себе Крамолу кували,
А поганці з перемогами наїзджали На Землю Руську І данину збирали По білці від двору.
Бо ці два хоробрі Святославичі,
Ігор і Всеволод,
Вже цю Лож пробудили.
Що її був приспав
Отець їх Святослав,
Грізний, Великий, Київський.
Грозою приборкав,
Бистрими полками,
Булатними мечами, —
Наступив на Землю Половецьку,
Притоптав холми й яруги,
Змутив ріки і озера,
Висушив потоки і болота,
А поганого Коб'яка,
Із Лукомор'я,
Із поміж залізних,
Великих полків половецьких
Як вихор вирвав.
325