І впав Коб'як
У городі Київі,
У гридниці Святослава.
Тут Німці і Венедці,
Тут Греки і Морава
Співають Славу Святославові,
Дорікають Князеві Ігореві,
Що погрузив достатки'
На дні Каяли,
Ріки половецької,
Руського золота насипавши.
Тут Ігор Князь пересівся Із сідла золотого У сідло невільницьке. Затих брязкіт зброї На заборолах твердинь І веселість погасла.
А Святослав мутний сон видів У Києві, на горах: — "Цеї ночі, із вечора, Одягали мене —
рече він, У чорну паполому, На ложі тисовому. Черпали мені синього вина З отруєю мішаного. Сипали сайдаками порожніми Поганих половців Великі перлини Мені на лоно І голосили за мною. Вже стеля без сволока В моїм теремі золотоверхім. Всю ж бо ніч від вечора Сови й ворони грали. Під Пліснеськом, на болоні Були із дебри гадюки І неслися до Синього Моря".
І рекли бояри князеві:
— "Уже, Князю, туга
Твій ум полонила.
Це бо два соколи відлетіли
Від отецького стола золотого
Пошукати города Тьмуторокані,
Або напитися шоломом Дону.
Вже соколам крильця повтинали
Поганськими шаблями
І самого сокола спутали
Путами залізними".
Було темно на третій день.
Два сонця померкли.
Оба багряні стовпи погасли,
Аз ними молоді місяці,
Олег і Святослав,
Пітьмою поволіклися
На ріці, на Каялі.
Пітьма Світло покрила
І в море погрузила.
По Руській Землі
Розметнулися половці
Як гніздо леопардів.
І в велике буйство
Зросла Хінська Хула.
Вже налягло Безчестя на Славу,
Вже вдарило Насильство на Волю,
Вже вдерся Див на Землю.
Це бо Готські Діви Гніву Співи розводять На березі Синього Моря. Подзвонюють руським золотом, Співають часи Бусові, Леліють месть за Шаруканя. А ми уже, Дружино, Жадні веселія?!
Тоді Великий Святослав Ізронив золоте слово. Зі сльозами змішане. І рече:
— "О, мої синовці,
Ігорю і Всеволоде!
Заскоро ви зачали
Половецьку Землю
Мечами побивати
А собі слави шукати.
Та без чести ви подолали,
Без чести кров погану пролили.
Ваші серця лицарські
В жорстокім булаті заковані,
Y відвазі загартовані.
Але що це ви зробили
Срібній моїй сивині?
Я вже не бачу влади
Сильного, багатого,
Многовоїнного
Брата мойого Ярослава
З чернигівськими воєводами,
З могутами, з таранами,
З шельбирами, з топчаками,
З ревутами і ольбирами.
Вони то без щитів, з захолявними
Криком полки перемагають,
Дзвонячи у Прадідівську Славу.
Але ви сказали:
— "Борімося самі!
Славу перед нами самі здобудемо!
Славою за нами самі поділимося!"
А чи це диво, браття,
Старому помолодіти?
Коли сокіл сиве пір'я відміняє
Високо птиць побиває.
Не дасть гнізда свойого
На обиду!
Та ось у тому зло:
Князі мені не покоряються.
На загин нам години звернулися!
Ось у Римові стогнуть''
Під шаблями половецькими,
А Володимир під ранами.
Туга і горе Глібовому Синові!
"Великий Князю Всеволоде!
Ти хочби думкою прилинув Іздалека,
Батьків Престіл Золотий Щоб сторожити.
Ти можеш Волгу веслами розкропити,
А Дін шоломами вичерпати.
Якби ти був із нами.
Були б рабині за безцін,
А рабів убрід.
Ти можеш по суші
Вогненними стрілами стріляти, —
Хоробрими синами Гліба.
— "Ти Буй-Руриче й Давиде!
Чи ж то не ви золотими шоломами
По крові плавали?
Чи ж то не ваша хоробра дружина
Рикає мов тури зранені
Шаблями гартованими
На полях незнайомих?
Вступіть, о лицарі,
Y золоті стремена
За Обиду нашої доби,
За Землю Руську,
За рани Ігореві,
Ігоря Святославича!
— "Галицький Осьмомисле Ярос іаве! Високо сидиш
На своїм золотокованім престолі! Ти підпер Угорські Гори Своїми залізними полками. Заступив королеві путь, Замкнув Дунайську Браму, Крицю й залізо Крізь гори перекидаєш І суд твій снравуєш Аж над Дунаєм! Грози твої пливуть по землях, Відкриваєш Київські Ворота, Стріляєш із золотого, батьківського престолу Султанів за землями! Стріляй же, Князю, Кончака, Поганого раба. За Землю Руську, За рани Ігореві, Буйного Святославича!
— "А ти, Буй-Романе і Мстиславе! Хоробра ваша мисль Підносить духа до чину! Високо пливете на відвазі, Подвигів шукаючи, Так як сокіл, на вітрах ширяючи, Буйно за птицею стежить. У вас бо є полки Юних лицарів в залізі Під шоломами латинськими. Під ними дрижить земля І країни многі: Хінова, Литва,
329
Ятвяги, Деремелда. І половці сулиці свої покидали І голови свої поклонили Під ваші мечі булатні. Але вже, о Князю, Ігореві Померкло світло сонця І дерево листя ізронило зловісно Поганці городи поділили По Росі і по Сулі, А хоробрих полків Ігоревих Уже не воскресити. Дон, тебе Князю, кличе! Кличе князів до перемоги. Олеговичі, князі хоробрі. Уже станули до бою!
— "Інгваре і ВсеволоДе! І всі три Мстиславичі! Із хороброго гнізда Соколи шестикрильтді! Ви не жеребом перемоги Володарства свої здобули. Де ж ваші золоті шоломи, Сулиці ляцькі і щити? Загородіть степові ворота! Своїми гострими стрілами! За Руську Землю, За рани Ігореві Буйного Святославича!
— "Вже бо Сула не тече Срібними струями До города Переяслава. І Двина тече болотом Серед грізних половчан: Ворожить крик поганців.
Єдиний Ізяслав, син Васильків,
Подзвонив своїми гострими мечами
Об шоломи литовські.
Побив Славу
Діда свого Всеслава
А сам, побитий мечами литовськими
Поліг під червоними щитами,
На траві кривавій.
Ізроняв він юну кров
І рік:
— "Дружину твою, князю,