330
Птахи крилами прикривають, А дикі звірі кров лижуть." Не було там брата Брячислава, Ані брата Всеволода. Один він, самотній лицар, Ізронив хрустальну душу Із хороброго тіла Крізь вінок золотий. Голоси притихли, Веселість принишкла. Труби трублять у Городні.
— "Ярославе і всі внуки Всеславові!
Схиліть до землі прапори,
Вложіть у піхви
Ваші мечі поганьблені!
Ви вибули з Дідівської Слави!
Це ви своїми крамолами
Зачали кликати поганців
На Землю Руську,
На спадщину Всеслава.
Це ви нанесли насильство
Від Землі Половецької!"
В семому віці Трояна Всеслав кинув був жеребом За дівицю собі любу: Чарами чаклуючи, Наскочив на город Київ. Кінцем копія здобув Київський Стіл золотий. Звідси скочив Лютим звірем опівночі, В Білгороді заволікся Синьою імлою.
Ранком виплпв із туману, Отворив Браму Новгороду, Розбив Славу Ярослава, Вовчим бігом із Дудуток Він забіг аж до Немиги. На Немизі
Снопи стелять головами, Молотять булатними ціпами, На току життя кладуть, Душу від тіла відвівають. Немиги береги криваві
Не бологом були посіяні, — Кістьми руських синів посіяні. Всеслав Князь Людям суди правив, Князям городи наділював, А сам вночі вовком бігав З Києва до півнів, —до Тьмуторокані, Великому Хорсові Хижим вовком Путь перебігаючи. Йому то в Полоцьку рано Заутреню дзвонили У Святій Софії дзвонами, А він цих дзвонів у Києві слухав. Хоч віщу душу мав він У дерзкому тілі, Та часто терпів лиху долю. Йому то Боян Віщий Прорік, натхненний, Мудре прислів'я:
— "Ні хитрому, ні відважному, Ні бистрому як птиця
Суду Божого не минути!"
О, плачте всі за Руською Землею,
Ви, що згадаєте
Добу Слави Великої,
Давніх князів князювання.
Того Старинного Володимира
Не далося живим прикріпити
До Київських Гір.
Його прапори стали сьогодні
Одні Рурикові
А другі Давидові.
І різно їм повівають знамена,
Різно списи співають!
Над Дунасм
Ярославни голос чути.
Зозулею в землі незнайомій
Голосить вона рано-вранці:
— "Полечу я —
рече вона, — Зозулею по Дунаї, Омочу рукав бобровий У Каялі
І омию я князеві
На зболілому тілі Його рани криваві".
Ярославна рано плаче,
Y Путивлі на заборолі голосить:
— "Ой, Вітре, Вітрило!
Чому вієш, Володарю, так бурхливо?
Чому вієш хінські стріли
На невтомних твоїх крилах
На мойого лада воїв?
Чи ж мало тобі просторів
Над хмарами, щоб віяти
Кораблі по Синьому Морю,
Щоб леліяти?
Чому хочеш, Володарю,
Мою надію по ковилі розвіяти?"
Ярославна рано плаче
Y городі Путивлі,
На заборолі голосить:
"Ой, Дніпре Славутичу!
Ти гори кам'яні пробиваєш
Крізь землю половецьку,
Ти озброєні човни Святослава
На собі леліяв
Проти полків Коб'якових.
Полелій же, Володарю,
Мойого лада до мене,
Щоб я не слала
Сльози за ним до моря!"
Ярославна молиться і плаче,
Y Путивлі на заборолі голосить:
— "О, Світле і Трисвітле Сонце!
Усім ти шлеш тепло й ласкавість.
Чому, Володарю, мойого лада воїв
Розпаленими лучами палиш,
В полю безводнім мучиш,
Жарою луки скручуєш,.
Тугою сайдаки затулюєш?"
Схлюпнуло море о півночі.
Ідуть смерчі млами.
Ігореві-Князеві Бог путь показує
Із Землі Половецької На Землю Руську,
До золотого, отцівського Престолу.
Погасли заграви вечірні. Ігор спить, Ігор чуває.
Ігор мислею степи мірить
Від Дону Великого До Малого Донця.
Кінь о півночі. Овлур свиснув за рікою.
Дає знаки князеві. Князь не надходить.
Овлур кликнув. Задудніла земля, Зашуміла трава.
Заворушилися шатра половецькі. Ігор Князь
Поскочив по очеретах горностаєм,
Білим гоголем — водою.
Кинувся на7бистрого коня.
Далі зіскочив з нього.
Босим вовком
Допав донецьких лугів
І помчався соколом,
Під хмарами збиваючи
Гуси й лебеді
На снідання, на обід, на вечерю.
Коли Ігор соколом летів,
Тоді Овлур вовком біг,
Стясаючи собою холодні роси.
Бо оба своїх скорих коней надірвали.
Донець рече:
— "Князю Ігорю! Хвала тобі й величання,
Кончакові досада,
А Руській Землі радість ясна". Ігор рече: .
— "О, Донче!
Хвала тобі й величання,
Що колисав ти князя на хвилях,
Стелив йому траву зелену
На своїх срібних берегах,
Одягав його теплими імлами,
Захищав тінистими деревами,
Стеріг його гоголем на воді,
Чайками на струях,
Дикими качками на вітрах. —
„Не така то —
рече, —ріка Стугна,
Що пливе струями неглибокими,
Чужі ручаї пожирає,
Кущасті береги підмиває.
Юного Князя Ростислава
Виром зрадливим поглинула На дні,
при темному березі.
Плаче мати Ростислава
По юному Князеві Ростиславові.
Приникли квіти жалобою,
А дерево тугою До землі приклонилося."
То не сороки заскрекотали
По слідах Ігоревих,
То іде Ґзак з Кончаком.
Тоді ворони не грали,
Галки примовкли,
Сороки не скрекотали,
По лозах стрибаючи.
Тільки дятелі токотом
Путь до ріки показують,
А солов'ї веселими піснями
Світанок заповідають.
Мовив Гзак Кончакові:
"Коли сокіл до гнізда доліт
Ми соколича розстріляємо
Нашими золоченими стрілами!"
Рече Кончак Ґзакові:
— "Коли сокіл до гнізда долітає,
Ми соколича спутаємо
Красною дівицею!"
І рече Ґзак Кончакові:
— "А як його спутаємо
Красною дівицею,
То не матимемо ні соколича,
Ні красної дівиці.
І почнуть нас птиці бити
В полі половецькім."
Боян бо Віщий, Співець
Слави Старовини,
Бувало кінчив свою думу:
— "Хоч і тяжко голові без плечей,
Але ж погано і тілові
Без голови!"
Руській Землі без Ігоря!
Сонце світить на небесах,
Ігор Князь на Руській Землі.
Співають Дівиці на Дунаї,
В'ються голоси
Через море до Києва.
Ігор їде до Боричева
До Святої богородиці Пирогощої.
Країни радіють,
Городи веселяться.
Проспівавши пісню старим князям,
Заспіваймо тепер молодим.
Слава Ігореві Святославичеві,
Буй-Турові Всеволодові,
Володимирові Ігоревичеві!
Здоров'я князям і дружині!
Слава князям і дружині!
336