БОГИНЯ СВІТАННЯ
(Присвячую Ларисі Мурович)
Тарас Шевченко вставав досвіта і ходив на Троїцький Міст, щоб там зустрічати схід сонця. Переживав там хвилини високого і чистого натхнення. Сам про це пише:
„Любив також улітку зустрічати на Троїцькому Мості . схід сонця. Чудова велика картина...
... в природі трапляються такі чудові явища, що перед ними иоет-маляр падає ниць та тільки дякує Творцеві за солодкі, чарівні хвилини." (Шевченко: Мисгсць)
Шевченко надає ниць перед Творцем. Невже це не є його молитва. Навіть тоді, коли він, можливо, на Троїцькому Мості не падав дослівно на коліна, але в дусі своєму він таки зовсім падав ниць і ііо-старовипному бив поклони перед Чудом Со-творення.
Шевченко молився до Богині Світання. Котрий із великих поетів не робив те саме?
А в сивій старині нашого протоіндоевронейського передчасу, десь у горах, на галявині, чи над широким озером, або серед безмежного степу вставав досвіта Молодий Юнак і молився до Богині Світання.
Писали до неї гимни численні поети і я не збираюся їх неречислювати. Але ж і не годен поминути Кардуччія, який вже зовсім наново молився до неї у своїх „Варварських Одах". А писали чи творили в пам'яті ці оди, або інакше гимни, праста-ринні віщуни Ригведи.
Писав і я „Гимни до Ушас", бо так зветься ця Богиня в санскриті. І молився до неї у першому захваті пробудження в моїй душі староарійської віри на основі натхнення, яке могутніми хвилями осяяло мою молодечу душу повінню світла, що сяйвородним живцем б'є із кожного гимну.
Але тут вмішується у мій виклад мій слухач і друг своєю критикою із „двадцятого століття".
— Невже можна молитися щиро у двадцятому столітті до богині світанку? Це ж тільки марна поетична фантазія! От така собі поетична фігура персоніфікації. А може щось тобі
337
бракує в твоєму великому розумі, коли не вмієш відріжнити поетичної фантазії від дійсности.
Мій мудрий друг матеріяліст запалився до дискусії і не дає себе перебити.
— Адже вся ця „краса світання" — це тільки з'явище інтерференції і рефракції світляних хвиль, які нерівномірно заломлюються і розщіплюються в земній атмосфері. Яка ж там „богиня" та ще й поганська. Забажалося тобі нерозумне бажання повороту до примітивної старини. Може воно така мода в мистецтві. Але в науці? Хай вона і поетична була ця доба, — мушу признати, — але ж це вже давно минуле. І поезію... хто сьогодні читає поезію, ще й таку стару, як світ?!.