— Але ж Шевченко, — пробую дійти до слова, — дякував щиро Творцеві за чарівні хвилини щастя і надхнення. Він знав, що існує Творець Краси у Природі і перед ним, перед Великим Світотворцем падає Шевченко ниць. Це тобі, друже мудрагелю, не поклони в церкві, але поклін Великого Творчого Духа.
— Це тільки психологія! — перебиває нетерпеливо мій приятель.
— А чому ж ти, вороже психології, виключив і цілу душу людини із дійсности, себто із твого розуміння, що є дійсне. Невже це надхнення і це щастя нашої душі це не дійсність тільки тому, що її не записують твої апарати? І невже ти не подумав, що поза цими твоїми рефракціями хвиль світлових немає самого Світла. І невже немає об'єктивної дійсности саме в істоті Світла, а не в його з'явищі як самі тільки хвилі і напруги. Невже поза міренням машини ти можеш щонебудь сказати про внутрішню природу Світла як Істоти в собі.
Тут я перейшов до протинаступу.
— Коли світло і його світлогра для тебе тільки з'явище, чому ж тоді ти не хочеш бачити з'явища „краси" як так само дійсного і об'єктивного з'явища, як твоя рефракція. Це напевно з'явище іншого виміру, на це згода, але воно так само існує об'єктивно, як твої дрижання хвиль у якомусь зовсім незнаному і непонятному середовищі.
— Є наше внутрішнє бачення Світлосвіту, але є і внутрішнє існування самого ж Світлосвіту.
— І коли наш молодий юнак не сумнівався, що існує якась Істота поза цією Красою, яка оживлює його душу, пробуджує уяву і волю до чину, і саму уяву про Любов і саму мо
338
лодечу його Любов, то невже немає дійсности в цих почуваннях? Марна і обмежена „дійсність" мірена твоїми машинами і апаратами! І прийнявши на віру обмежену мову і вимову твоїх машин і апаратів, ти скривив і скалічив твою власну душу. І хоч ти живеш нею і для неї ти її дійсність заперечуєш, а разом із нею усю безмірну глибінь дійсного існування Світлосвіту поза твоїм — власне обманним, як сам знаєш, змисловим образом і поза помірами твоїх машин.
— Але ж сам кажеш, — пробує боронитися мій друг, атеїст, що ця т.зв. „богиня світанку" пов'язана із світлом дня та ще на Троїцькому Мості, або десь у високих горах.
— Так, це я кажу. І тому Віщун називає її Дочкою Світла. Людське це окреслення, але добре визначує саме як похідну З'яву Богині від Джерела Світла.
—: Якже вона існує?
— Нарешті розумне питання. Саме над ним думали віщуни, чи вона одна, чи їх багато, чи кожного дня встає вона наново до існування, а все така сама у своїй природі, встає в одну встановлену пору і появляється для очей смертельника. Але ж вона існує як Краса, як Світило Поранку, як Сила Пробудження, яка дарує нам цілий Божий День із усіма його бла-годаттями, одним словом, вона існує саме як Богиня Світання.
— Тут багато поезії! Багато поетичної візії, — ще борониться мій друг.
— Справді багато тут поезії і границя між поезією і вірою дуже невловима, як сама постать Богині, — але хіба вона не існує від того, що я нею захоплююся як поет, чи ще краще сказати — як молодий юнак, якого вона — ця Богиня — пробудила до дійства Мужньої Любови. Ти бачиш там самі краски, а він бачить цілу Красу, а навіть невловиму ще, але прекрасну саму Постать, якусь іншу, кращу за людську, небесну, світлову Постать, саме Богиню, не таку як Людина, але дійсну істоту із Краси і Світла живучу.
— Чи маю тобі пригадувати дійсність Мавки для Лукаша У „Лісовій Пісні" Лесі Українки? Тут воно дещо інакше, але там усе живе у лісі. Немає там нічого мертвого. І справді мусить твоя наука цю істину потвердити. Немає нічого мертвого в цілому Космосі.
— А в тім, друже, ми мусили б перейти цілий курс на
339
шоі теологи, чи звести кілька десятків таких розмов як сьогодні, а до того часу нам замкнуть Британський Музей, де я хотів тобі показати статую Богині Світання.
— Бачиш, друже, я боюся, що матеріялістичний світо-, гляд не позволить тобі навіть зрозуміти світогляд наших пра-предків, не те, щоб його пережити, от хочби тільки так, як це потрібне ученому, який хоче зрозуміти іншу, далеку від нього епоху і знає, що це інша епоха, іншого думання епоха. Учений знає далі, що ця інша епоха мала свій власний світогляд і норми цінностей і всю мораль іншу від нашої. Боюся, що ти перестанеш відвідувати музеї, бо вони вимагають уяви і аналітичної думки дослідника, щоб ці „мертві предмети" заговорили до нього людською мовою даної доби, або точніше цілою.психологією минулих епох. Як можна говорити при невизнаванні психології про т.зв. „об'єктивну науку".
Друг мовчить і не признається, що він таки завстидався.
— Бачу, що ти хоч із дечим погодився зі мною. Отже підемо до музею.