В окремому крилі цієї Святині Людської Мислі, що зветься популярно Британським Музеєм, приміщені мармори Ельгіна. Це останки кам'яних різьб величавого Партенону, колись краси і гордости старинних Атен. Зберіг їх для людства Ель-; гін у часі, коли мармори Партенону розкрадені були до будови маленьких хиж. Щолиш музеї створили цінність для цих останків, між якими немає, здається, ні одної неушкодженої статуї. Але навіть розбите торсо якогось Бога дає уяву про велич раси людей, що в такому торсі Бога свій людський Ідеал вбачала.
— Уяви собі процесію довкруги Партенону. Ось тут вона на цих каміннях зображена. Скільки тут людської Краси і Сили! — ти скажеш. Так, але це саме тут, те що Людське підняте до Божественної Гідности і Краси. Це, отже, самоусвідомлення Краси і Сили Людства для самого Людства. Варвари могли ути теж прекрасні, але вони цього не знали. Тут варвари відкрили працю Богів над Людським Видом.
— Я погоджуюся з думкою, що це справжня Святиня, — сказав мій друг. Процесія — це суцільний показ цієї обнаже-ної Краси самої для себе. Коні і люди творять могутній ритМ ліній, повних життя і руху.
— А, тепер ти заговорив як поет. Отже всі майстри мар-мору були не тільки поетами, але віщунами безсмертної Краси
340
Людини. Шкода, що немає тут різьби, як Прометей творить свою Людину.
Ми наближаємось до чогось у роді головного вівтаря — де було колись горде чоло святині, — і тут між Богами і Богинями спинюємося перед статуєю Богині Світання, яка но-грець-ки зветься ЕОС.
Вона дивно легка, справді найлегша із Богинь, хоч із того самого мармору різьблена. Ось, ось вона здвигнеться із п'єдестали) і полетить у простори. Ми забуваємо, що вона різьблена з каменя. Дав їй мистець таку легку одежу. Вітер; легкий ранній, свіжий вітерець, Зефір, вимережив її одежу у легкі складки за своїми лініями подуву. Цей її одяг, легкий як хмариночки Світання, вичаровує цілу постать такою легкою, повівною, із райдуг витканою і вітерцем змережаною. Вона ціла немов розвівається разом із її хітоном, дарма, що вона тут у різьбі грецького генія із каменя витесана.
Отже, так різьбили її віщуни і поети у слові. Вона тут уже не з вітру і не з хмаринок, але уся з найніжнішого етеру, із самих красок і райдужніх хвиль. Така вона прекрасна і невловима. Але жива і дійсна, як дійсна є Краса, Любов, Світання і... надхнеине слово поета.
Звичайно вона дівиця. Нерухана, недоторкана, ще немов несвідома своєї приманливої краси. Вона навіть полохлива. Але не все, не в усіх видіннях поета.
Деякі віщуни бачили" її немов танцюристкою на сцені, що її краса доступна усім глядачам. Вона примхлива і невірна. Буває й горда.
Не було в той час партійної цензури, ані догматів синкліту, чи наказів кремлівської кліки, що треба, мовляв, тепер писати про саму працю робітника.
Отже й уявляли її не зовсім однаково. А проте для всіх вона жива і дійсна.
Довідаємося, що одного разу не надто чемно повівся з нею Перун. Йому ж ніколи забавлятися поезією мінстрелів. Його надхнення в боях і геройствах. Треба звільнити води із за-пертя. Повибивати лютих демонів — ворогів людей і Богів. Але не випереджуймо подій, чи пак наукової праці про Богиню Світання.
Зачнім від самої назви Богині.
341
Отже звали її YIIIAC у санскриті. Австрінне у Литві і Латвії. Аврора по-латині. Еастер, або Істер по-англійськи, чи радше по-старосаксонськи. Звали її, як вже знаємо, Еос по-грецьки.
Невже ці, здавалося б, зовсім різні назви мають щоне-будь спільного із собою. Невже можна вивести їх науково, — таки насправді науково, — від одного якогось слова чи кореня?
Може. Спробуймо. Мої читачі вже знають, що слово „Сонце", „Геліос", „Сан", „Сур'я", „Хоре", хоч звучать так різно, але від одного кореня походять. Від кореня, що означає Світ і Світло і цей корінь виявився дійсним у протослов'янській мові.
Отже і УШАС — це протоіндоевропейське Божество, бо ж стрічаємо її в усіх головних індоєвропейських мітологіях. Спробуймо, отже, вивести перш за все її назву, чи точніше ім'я цієї Богині, бо ж назви людської їй не потрібно.
Було б надто довго розказувати, якя дійшов у дослідах до її спільного праімени. Краще представлю зразу цілий вислід, хай сам себе боронить. Якщо він правдивий, буде видно із нього самого.
Отже нас вже не здивує, що цей пракорінь я знайшов у мові наших прапредків.
Найстарша протослов'янська, а також праукраїська форма звучала:
Утра — Утреня
УТРО — означало РАНОК, а УТРЕНЯ — ранню зорю. Далі залишилася ця назва на означення вчаснораннього Бого-служення, ще перед сходом сонця. Зокрема любить наш нарід таке Богослуження на Великдень, — День Воскресення і Перемоги Сонця. У старосаксонській мові це слово звучало Еастер, далі Істер і — як побачимо — було Святом Богині Еастер, або Істер, Святом Весни, що його святкували у місяці Квітні. Квітень — місяць розквіту і красок був її місяцем.