Треба прийняти, що УТРЕНЯ, подібно як це значення залишилося в польській мові, означала колись Ранню Зорю. Звідси заутреня означає Службу Божу ще перед появою Ранньої Зорі, або саме її появу.
Зоря означає також ПАЛАННЯ, як у звороті ЗОРЯ ЗАПАЛАЛА (Грінченко).
342
Жертва Воскресення відбулася в Утреню. Утреня — це отже Світання, себто Палання Раннього Зарева чи Зорі. Утреня — це Небо перед Сходом Сонця.
Шукаючи далі значень і старих записів цього слова, я знайшов його слов'янський запис у формі ще старшій.
А саме у формі:
Заустра
Знаходимо цей запис у відомому „Синайському Псалтирі", безсумнівно важливим пам'ятником для вивчення старослов'янської мови.
Psalterium Sinaiticum, ed. S. Severianov, Leningrad, 1922. Pt 48,15.
Цю форму вважав Шрайбфелер помилкою, але я вже звик до таких „помилок" при дослідах над „Словом про похід Ігоря", де наприклад т.зв. „помилка" „АРКУЧИ" виявилася старинною формою замість новішого „рекучи". Добре, що видавець дотримався в цьому випадку вірности текстові. Бо саме ця форма виявиться найстаршою записаною слов'янською формою слова УСТРА.
Слово „ЗАВТРА", як відомо, постало через скорочення із „ЗА-УТРА", себто „за ранком", себто слідуючого дня. „ЗАУТ-РА" — значило первісно „завтра ранком".
Звідси теж відоме російське слово „завтрак", себто раннє снідання від „за-утрак".
Коли ж існує запис „ЗАУСТРА" то мусило теж існувати слово „УСТРА", як старша форма від „УТРА". Отже цю форму вважає Фасмер, і я з ним згідний, як дійсну, а не як теоретично здогадну. І саме ця форма стане вихідним пунктом нашого дослідження.
Устра
Саме цю форму приймаю як протоіндоевропейську, хоч вона затрималася ще деякий час у протослов'янській мові, а далі виявила мовне скорочення до відомої вже форми: УТРА.
Від цієї форми постала через відомий „придих Й" польська форма „ютро". Підкреслім ще раз виразно, що тут постала ще форма „ютжня" — вимовляй „ютшня", а також форма „Ютрженка", себто здрібніла форма на означення Ранньої Зорі. Форма „Ютрженка" мусила мати ще старшу форму із „р" — саме м'яке „рь" із якого далі постало „рж". Отже було „Ют-
343
рьенка". Подібне зменшення для означення любовної пестли-вости побачимо в балтійських мовах. „Ютрженка" — це улюблена мала „ютржня", себто „УТРЕНЯ". Тут ніхто із мовознавців не матиме сумніву.
Для тих, що мали б ще сумніви, наведемо ще старополь-ську форму:
Юстрженка
Отже, не може бути сумніву про існування дійсного виду „УСТРА" у протослов'янській мові, поскільки це середнє „С" потверджене у двох джерелах. (Наведення за відомим із солідносте в науці словником Фасмера.)
На додаток маємо ще македонську форму ЗАСТРА, безсумнівно скорочення із староболгарського „ЗАУСТРА", наведеного вище. Отже, запис у Синайському Псалтирі (48,15.) не був помилкою, а вірним записом старого звучання, ще перед затратою оцього важливого для історії слова — середнього „С".
Словенське „ЮТРО" і чеське „їтро" не вносить уже нічого нового, крім варіянтів дальшого скорочування слово-звуку.
Ютженка в польській поезії
Слово „Утреня" і його деномінат — чудове з'явище Космосу — оповите чаром поезії в усіх мовах в усіх країнах. Може не буде однак від речі навести приклади із польської літератури, де це слово крім самої поетизації набрало виразно значення і ваги програмового символу зокрема в добі романтизму. Наведім ці приклади. Отже, в Міцкевіча читаємо:
Pryskaja. nieczule lody І przesady swiatlo cmiace; Witaj, jutrzenko swc-body, Zbawienia za toba. sloiice.
У Поля читаємо:
0, zorzo tego narodu! 0! jutrzenko jasna wschodu!
А ось візіонер Словацкі:
Patrz, jakie glowki w promieniu, Ubior z jutrzenki swiatelka.
Приклади вказують як недалеко поетична персоніфікація і символізація від мітологічної об'єктивізації тієї метафізичної сутности, що криється і поза самим з'явищем природи і поза нашою змисловою візією цього з'явища.
Як недалеко від поетичної персоніфікації Міцкевіча до молитви віщуна! І не особистих дарів просить Міцкевіч для себе, але переборення Світанням не тільки „ледів темряви", але переборення „пересудів, що затемнюють Світло", а далі виборення упрагненої Свободи, яка передвіщує „Сонце Спасення". Не маємо сумніву, що під цим символом Міцкевіч не розуміє спасення душі у змислі християнської сотеріології, але Свободу, яка попереджує Спасення Нації через Державну Суверенність.
Темнота пересудів, неволя, це є дійсні, об'єктивні стани суспільності!, як дійсний стан темноти у космосі. Так само дійсні є стани Світання Свободи, а далі сама Свобода і Державна Суверенність. Ми часто не вбачаємо об'єктивної дійсности поза метафорами і поетизацією. Наведена молитва Міцкевіча до „Ютрженкі" є так само дійсним станом душі і волі людини, як і кожна інша молитва. Зайва річ доказувати, що прагнення волі для свого народу у Міцкевіча було дійсним станом і жертвою його душі й життя, завершену його дійсною мобілізацією військового походу за „Сонце Спасення" висловлене у цитованому вірші. Я не бажаю тут затерти виразної ріжниці між натхненною поезією і живою вірою, але вказую принагідно на їх спорідненість.