Ствердження цього факту надзвичайно сильної поетизації цього слова є важливе для самої суті нашого досліду. Маємо тут до діла не тільки із семантичним навантаженням слова, але, перш за все, його емоційним навантаженням продовж століть, подібно як у словах із сфери самої віри. Очевидно, що „сухого лінгвіста" цей факт не обходить, але ж історія слова і його походження — це не самі тільки „букви-фонеми" і морфологія, але і пов'язаний із ними і ними виразимий зміст. Саме тим різниться моя метода досліду від „сухої лінгвістики".
Вернемо, отже, до суті нашого досліду.
Справжня сенсація слідує щолиш у слідуючому відкритті. А саме від форми УСТРА через степенування голосної „У" постала AYCTPA — (ау) є тут двоголосною.
На з'явище степенування у протобалтійських мовах я вже звертав увагу як на правило. Маємо багато прикладів на
345
цей закон степенування у балтійських мовах, як мені відомо ще не описаний у порівняльній лінгвістиці (порівняй: другас — драугас і т.п.).
Отже із УСТРА цілком закономірно постала форма AYC-
ТРА.
Аустра — це жіноче ім'я, яке до сьогодні є популярне. АВСТРІНЕ — це те саме ім'я у здрібнілій формі і само воно означає нашу Богиню УТРЕНЮ, або палаюче, червоно-рожеве і многобарвне Небо перед сходом Сонця.
Отже наша Богиня зветься на грунті балтійських мов, себто теперішньої латвійської і литовської, Австріне. Побачимо це ім'я в окремому тексті і тут знову не може бути сумніву щодо значення цього слова.
Завважмо теж, що маємо також другу литовську форму: АУШРА — латинськими буквами: A-Y-C-3-P-A. Це знову зовсім закономірна паляталізація „с" із рівночасним поглощенням „т".
Дуже цікаве з'явище відмічуємо у германських мовах, чи теж старогерманській мовній родині.
Маємо тут виразно два окремі струмені формування цього слова. Один із них засвідчений у готській мові у формах УГТВО (із довгим „YY" і довгим „00") як іменник жіночого роду у значенні саме „вчасний ранок", себто „світання".
Із цієї відміни постало через скорочення староанглій-ське: „УГТ(а)".
Ця лінія виявляє характеристичну заміну „С" на „Р" із заником ротації „Р" отже із „УСТРА" „УГТВА". Я відніс би постання цієї форми до сфери полуді гевих впливів із виразною тенденцією кентумізації: „С" на „Г".
J. Wright: Grammar of the Gothic Language. Oxford, 1921.
Тоді як у північних діялектах збереглася фонема „С" як про це найвиразніше свідчить... староісляндська мова. Отже:
Тут уже рівний шлях до сучасної англійської форми чи радше тільки зміненої вимови із ЕАСТЕР — до так само писаного слова ЕАСТЕР, яке читається як „ІСТЕР" — довге вузьке „І", яке повстало із повищого двозвука: „ЕА" і „ЕО" і що ж виявляється:
Наша Богиня разом із своїм легко зміненим іменем мандрує по всіх індоєвропейських народах і теренах Европи.
Що ж значить це ім'я в англійській мові? А означає воно, як можна було сподіватися, СВЯТО ВЕСНИ, відоме вже
346
нам СВЯТО ВОСКРЕСЕННЯ. А святкували його в місяці квітні, який так і був призначений чи присвячений цій Богині.
Маємо на це важливе текстуальне свідчення, а саме:
BEDE: De temporum ratione, с. XV. b.,
який у наведеному місці саме стверджує, що ЕОСТРЕ є іменем Богині, якої свята відбулися у квітні. І від її імени цілий цей місяць називався
EASTER - MONATH.
Ствердження про те, що християнське свято Воскресен-ня заступило старинне свято Богині ЕОСТРЕ на грунті Англії настільки важливе так для нашого досліду, як теж для загальної історії релігії і культури, що воно вимагає розгляду і доказу.
Отже джерелом для цього ствердження є клясичний літописець християнізації Англії, БЕДЕ, названий Шановним і Святим, якого монументальний твір п.з. „Церковна історія народу англійців" є до сьогодні основоположним джерелом цієї історії. Отже це достовірне джерело християнського прозеліта, який документує саме історію християнізації англійського народу. Не можна вважати, що писав він із прихильного для „поганського" світу становища. Не мав він причини стверджувати таку неприємну для історії християнізму в Англії справу, як те. що для „нових торжественностей" Воскресення вжили „приєм-ливої назви" старинного Свята Богині Еостри, Якій був присвячений цілий місяць, пізніше „пояснений як Пасхальний". Автор цей старовинний, бо жив він у роках 672-735, отже історія християнізації була для нього ще свіжою сучасністю. Справі дати Великодня присвятив він цілу працю п.з. „Де ратіоне темпорум" себто „Про знання часів святкування". Саме в цій праці він обчислює і визначує наперед на довгий час для вжитку клеру дату Великодня як змінливого свята за прийнятими вже тоді правилами, опертими на відомій астрологічній базі, а саме після весняного сонцестою, після повні місяця і на першу неділю, себто день Сонця. При цій нагоді довелося йому пояснити назву місяців і в тому числі місяця ЕОСТРЕ. Отже не міг він поминути відомої ще в тому часі загально зрозумілої назви. Тому спокійно пояснює, що тут християнські новатори ужили звичаєвої назви, добре відомої, а вклали в неї „нові торжест-венності".