Довідуємося теж дальші подробиці про саму групу,, кольидників" та про склад музичної групи. На першім місці старинного трембітанника, а далі скрипачника. Крім 6-10 колядників є ще група „пльисанників" себто святочних танцюристів. Довідуємося, що в Космачі вже немає плясальників. Процес християнізації тут посунувся у 20-му столітті вже так далеко, що плясання при коляді вже знесено. Характеристичне, що ці „пльисанники" мають обов'язково мати топірці. Ці топірці були потрібні до ритуального танцю. Стрінемося далі із описом такого танцю у Сосенка, головно за Грушевським, і не будемо мати сумніву, що це танець ритуально-обрядового характеру. Не забудьмо теж, що топір був у старині грізною зброєю. Отже стрічаємо тут старинних лицарів Федьковича, оборонців віри. Стрічаємо врешті елемент торжественного початку коляд на цих громадських зборах, а саме вирушення в процесійний похід у село. Він вказує на те, що Коляда була всенароднім святом, а свою функцію й авторитет у громаді завдячував головний Береза виборам, чи одобрению його громадою.
Також опис самого колядування тут зовсім згідний із тим, що знаємо вже від Федьковігча. Це Береза веде коляду, заспівує, співає строфу, а інші колядники повторюють строфу, або її частину, чи теж приспівують пришви, між ними й такі, що придатні для господаря, чи членів його родини. Між ними завважмо напр. такий: „Повівай, повівай вітре на все з тихенька!" Це очевидно рефлекс звертання до тих Божеств, що їх закликали, чи персоніфікували собою колядники. Звернім теж увагу, що „Сьвьите Різдво" є тут теж окремою істотою, до якої звертаються колядники. Цей елемент зовсім ясно проаналізував у своїй праці Сосенко. Маємо тут додаткове потвердження його основної тези, що „Різдво" само для себе було Божественною Істотою.
Колядка кінчиться часто „вінчованєм" подібно як кожна щедрівка. Це відоме у старинних гимнах, чи жертвах. У закінченні жертви є похвала жертовного дару і конкретне прохання до Божества, чи благословлення, як мета Богослужения.
379
Однак найбільше повниіі, найцікавіший і найавтентич-ніший опис Коляди в цілій українській літературі є написаний самим гуцулом із роду, славним Шекериком-Доників, одним із провідних діячів Гуцульщини рівночасно. Його опис написаний прекрасним гуцульським діялектом, як думаю, на запрошення Володимира Гнатюка. Він надрукований у вступі до його монументального збірника „Колядок і Щедрівок".
Поскільки до висновків нашої праці потрібні саме тонкі деталі, мені доводиться навести довші фрагменти із цієї праці. Вона дуже рідкісна, отже тимбільше заслуговує на пильну увагу дослідника й аматора. Це також прецінний документ гуцульського говору і очевидно слід його подавати без найменших змін у правописі.
Ні одним роковим сеткам так си ни радуют люде, єк риздвєним. Та ни до сєток йде радисть, шо будут сетки, але до тої утіхи, того звичєю, єкий тогди обходи наш гуцульский на-рид. Кожде, ци мале, ци велике, радує си, шо диждало видїти та побути на тих гардешистих веселих колєдничках. Ни на одний молодици та дївчєнї аж шкіра ріпає си, тріскат, так би рада, аби чім борше прийшли ти риздвєні сетки, шоби мож з ко-лєдничками погуляти аж до наслідку.
Шей пилипивка ни настане, єк вже говоре мижи собов люде, а найбирше то вже чєлїдь: А ци вере хло' мут ходити ко-лєдникй сего року? Ба найко котрі, а хто вере коло нас ме ходити за березу?
Єк настане вже пилипивка, то тогди тоти, шо їх котри ходити в колєдники, прирєхтовуют собі: Скрипники скрипки муштруют та виломнєюг си, аби добре мочі грати до коледи та до данцив, а березі аби мож уложувати за его голосом до співанок. Тримбіташі нотуют собі в голові игри до круглєків, до плєсив, пидвикопної, умерскої, та всєляких веселих игрий, аби оден проти одного мих єк май мудрішше затрати в трим-біту, аби его над усї колєдницкі тримбіташі люде найліпше фа-лили, шо мудро йграє. Плєсаки знов учют ци добре плєсив, аби си нимилили та виломнєют ци сами плєсати, аби то вдати, єк де тай передь ким заплєсати, аби си чесом ни наїсти у стиду по са
** *
ЯК ВІДБУВАЮТЬ СЯ КОЛЯДИ У ГУЦУЛІВ
1. Пилипівка.
380
мі вуха, шо ни умів добре плєсати, тай мало або й нїчьо ни виплєсав.
Кождий колєдник, ходь би й старий був, пригадує собі співанки, аби дес чєсом и вин мих єкус співаночку заспівати, а тоти, шо мают охоту до данцив, то знов внучют ци, аби мочі єк найліпше гуляти. Бо таких колєдників, шо лиш бн си возили в колєдниках, тай мало співают, то дуже люде ни любе, бо кажут: ,,€к мают бути колєдники, то най будут, то вже раз ко-лєдникн. Аби могли ци на колопнї добре загуляти, ци поспівати, ци файно поилєсати прото, аби сорому ни було. Таким колєдникам ни жєль и колєду дати файну, файно їх приймити, бо чьоловік так собі з ними побуде, шо на цілий рик весело ему буде. А єк си зберут скіс дїдорсапи, тапалаги, талпасці, пусті, шо лиш си возе, та гутє отєк трути, то на такі шкода кошту, тай ни варт їх навіть и в хату пускати".