387
боркают з пістолет. Нираз си лучєє, шо й шиби пукают у вик-нах вид голосу великого.
8. Колядники в хатї.
В хату йде завжде передний береза з хрестом в руках Ґаздиня домашна перевєзує хрест лепєним повісмом и то в кождий хаті, бо в нас вірют в то, шо єк буде страшний суд и пидут грішники вже у пекло, то кажут, шо Пречєста Діва собі випросила у Господа таке, шо єк си скінчєє страшний суд, то Пречєста Діва має умочети тричі в пекло мижи грішні душі тим повісмом, шо си ним перевєзує хрест на колєд'ї, и котрі тогди имут ци грівники за то повісмо, то Пречєста Діва їх виретує и вни будут спасенні.
Береза кладе хрест з дзвинками на серед стола, а свою . шелку в кут мижи лавиці и сам сідає за стив. Тот, шо носи скриньку, кладе єї таки на стив коло дзвинка березиного. Всі
коледники сїдают за стив, скрипник завжде коло застівного викна, ни далеко вид берези, все с краю.
Скрипка зачінає грати веселої, ґазди стают чєстувати колєдників горівков, гарбатов, а деекі и пивом, молоком солодким. Коледники мают співати гуцулскі співанки гуртом /такі, шо їх всї коледники знают, а на запит берези: Ци можна трошки на колопнї? Ґазда звичєйно видповідае: Проше, Богу дєкувати, шо сми дочєкали цего. Встают кілька добрих данцивників з мижи колєдників и зачінают гуляти з домашнов ґаздинев, або гостями, єк е в хаті, а єк нима никого, то и сами коледники гуляют. Другі коледники, котрі ни гуляют, співают, або-рОзказу-ют про свої пригоди колєдницкі, а котрий є добрий мінтар, крої єкіс харамани, шо всї си сміют до влєту.
Єк уздрит береза, шо вже си розвеселили трохє домашні, засуває си за стив и дзвони в дзвонок, а коледники все лишєют и идут за стив, кождий на своє місце.
Береза, єкий веде коледу, ни смієт ци никуда роззерати, бо скоро би си дес задивив, так вид разу может ци замилити, шо для берези е великий сором.
Наведені фрагменти — це прецікавий, мальовничий об-. раз, забарвлений своєрідним соковитим гумором, проникнений любов'ю Гуцульщини, гордістю гуцула і свідомістю його старовинного роду, раси, звичаїв і... віри. Стрічаємо в цьому описі
388
яскраво виражену свідомість відрубносте двох Свят Різдва: того, що його святкує нарід, в якому перед веде Береза, — і того, що проводиться в церкві. Стрічаємо тут гідний відмічення факт, що ще в першій чверті нашого століття велася боротьба церкви — тут Станіславівського єпископа і йому підлеглого клеру — проти того Різдва, що його святкував нарід. Ця боротьба велася, як бачимо із цього документу, явно і тайно, через впливи на старших братів, які були заінтересовані у перебранні колядування, а також через одверті заборони в церкві.
Нас не повинно дивувати, що 900 років двоєвір'я не вистачило до повної християнізації староукраїнського Свята Різдва. Відома є в літературі та в цілій історії України боротьба із т.зв. „поганськими" звичаями. Так було за княжої доби, за часів Вишенського, у 18-ім столітті, а також у 20-ому. Насправді святкування цілого календарного року за прастарим сонячним циклем і віруваннями та звичаями та обрядами, змушує нас говорити об'єктивно, що продовж цілої історії України доводиться нам говорити про двоєвір'я. Ця боротьба кінчалася часто компромісами з боку церкви, а разом із тим послідовним винищуванням суто народніх звичаїв. Це все при рівночаснім накладанні із-зовні тоншої, чи грубілої верстви християнізації.
В нашій праці стрічаємося із яскраво насвітленим фрагментом цієї історичної боротьби. Це не тільки Шекерик-Дони-ків, але сколихнулися до оборони старої віри, яка) так довго триватиме, „поки нарід колядує і пише писанки".
Маємо, отже, перед собою картину симбіози двох релігій, староукраїнської — народньої і християнсько-церковної.
Наші гуцули із картини Шекерика зовсім горді, що за-ник народніх обрядів у них не так далеко посунувся, як у селах „по долах", себто на Підгір'ю і Поділлю. Вони горді із цієї відмінносте і зберігають якраз ці старинні та архаїчні форми ста-ровіцького Свята Різдва. Отже, мй зовсім не помиляємося у твердженні, що ціла історія релігії в Україні — це історія двоєвір'я, в якій поступово християнізм чи то поборює старий зміст Різдва, чи накладає на обряди тоненьку верству свого змісту.
Не сміємо забути, що саме Свято Різдва у християнізмі вже само собою і своїй основі, установлене але у 4-ому столітті — було саме таким компромісовим прийняттям конечности симбіози із міцно встановленими народніми традиціями Різдва та сильним в тому часі мітраїзмом. Саме на тому визначенні і