із святом вогню у Мексику, але ж подвійність культу живої ватри може бути зовсім добре їх власним витвором.
Чому, отже, не говорити про наверствування цілих епох сідерального (зоряного), люнарного і солярного культів гармонійно і органічно поєднаних ідеєю однієї із священних Тріяд, як „Місяць, Сонце, Дощик" — чи теж у інших видах подібної Трі-яди, або троїстости космогонії.
Трудно нам увійти у деталі чи аналітичний розгляд знаменитої праці Сосенка, дарма, що в її спробі, чи може відсутності синтези, стрічаємо речі дискусійні.
Тут варто однак відмітити один факт, часто невідомий дослідникам старинних культів, а саме:
Сонце, у світообразі старинних творців культу, не відігравало цієї ролі, яку йому дає сьогоднішнє знання астрономії. Во
402
но не вважалося виключним джерелом „Світла Дня" — як це сьогодні знаємо. „Світло Дня", для необзнайомленого з астрономією мислителя, з'являється немов незалежно і то довгий час перед появою сонця на горизонті. Ще заки вирине там тріюм-фальна квадрига сонця на східньому горизонті, вже досить довго сіяє світлом горішня частина, саме найвища частина небозводу над нами. Заповідають і несуть нам світло Близнята — Зорі Кастора і Полідевкса — оці безсмертні, блискучі Брати-Світлоносці несуть нам світло, несуть рятунок нещасним серед нічної бурі на кораблі, — як про це свідчать передгомерівські гимни до цих небесних лицарів світанку. Потім у пишних барвах з'являється найпрекрасніша із Богинь, — Богиня Світанку і Ранку, Ушас, що заслужено її славлять найбільше поетичні гимни старинних Вед. Відтак що лиш випливає із моря світлистий віз Бога Сонця на свою дорогу на небесному шляху Зо-діяку. На цьому шляху сонце — як відомо — не займає найвищого місця у зеніті. У тому змислі світогляд наших предків не був геліоцентричний, а Божественне Світло мало своє джерело у зорях, у місяці, а головно у Найвищому Небі.
Культи отих Світлистих, Девів, не є протиставні, але тільки у культі цілих епох наголошують у шуканні генотеїзму таке або інше культове, космогонічне, чи світо і світлотворче значення й потугу предвічних Світлистих.
Не може бути однак сумніву, що дата Різдва виразно зорієнтована на Корочуна, себто найкоротший день, коли то потрібне нашому світові нове народження Світла і Сонця.
Нам доводиться, однак, зосередитися на його етнологічному розгляді „Коляди, колядників і постаті „Берези". Нашим звичаєм, дамо голос самому авторові і наведемо із його рідкісної книги низку цитат. Зачнім від загальних поглядів на Коляду, як на основну ідеологічно-культову сторінку Різдва.
Отже на сторінках 82-83 читаємо:
„Дідуха звуть також Колядою. Коли вносять на св. Вечер сніп пшениці, або жита чи іншого збіжжа, називають сей сніп Колядою. Окрім поданого вже пояснення, що Дідух — це символічна постать Різдва і що його звуть Різдвом для того, бо прадід — це мітичний культурний лицар і приносець культурних дібр; а саме Різдво, як різдво світу дає народові перші культурні здобутки: збіжжа, пашню, звірину і пр. і через те уявляється народові доброприносцем і якоюсь ідеальною фігурою, — має Дідух єще особливу ролю зображування кожного з цих благ, які Різд-
403
во приносить, та висловлення собою усіх святочних мотивів. Тому звуть його Колядою, бо Коляда — це друга технічна назва різдвяного свята. Значіння Коляди як свята, повинно би виходити з єї імени. Походження того імени темне з лінгвістичного й етнічного огляду і лишень з його аплікації при різдвяних містеріях і обрядах можна робити здогади про його значіння й етнолінгвістичну приналежність. Отже називають колядою: 1) саме свято різдвяне, як згадано попередно; 2) Дідуха-прадіда, що є мітольогічною постаттю свята; 3) називають Колядою настільний колач або хліби на святій Вечери. Ми увидимо понизше, що тим колачем чи тими хлібами складає нарід свою пріміціяльну жертву Богови, — 4) це святочна жертва. Було сказано повиїце, що святовечірний хліб називають Корочуном і що це не тільки символ особи прадіда, але і тих первісних культурних здобутків, які приписує нарід прадідови. Таке саме значіння — 5) символу культурних первісних здобутків, виражених загально „хлібом", має і хліб-коляда. Як переконаємося з опису святої Вечери, колач і хліб — це ессенціональні її артикули. Вони появляються на ній як найкрасші, ідеальні, здобутки і в богатшім виді: як хліб з чаркою сирого меду на нім, пшениця з медом (кутя), хліб печений на меді (медівник) — звичайно в подобі великих виплітаних медівникових звізд.* Се святочне сполучення двох артикулів поживи, хліба і меду, є висловом ідеалу первісного українського рільника й пасічника разом і вважається народом колядою par excellence. Пшениця, мід та віск і пчоли є особливо ідеалізовані колядками про сотворения світа. 6) Називають Колядою два або три хліби святочні разом, зі спеціяльною їх символікою як фігури астральної тріяди: місяця, сонця і зорі, або: місяця, сонця і Господа, фігури небесних святовечірних гостий. З отсимито символічними хлібами обходить господар хату, своє подвір'я та стайні з худобою. 7) Називають колядою святовечірні хлібні дари: одні з них призначують на пожертвування для церкви, другими обділюються взаїмно з дальшою й близ-шою ріднею, відносять як „коляду"* або „вечеру" своякам, крівним, убожині, приятелям.