Хлібом-колядою обдаровують колядників-співаків, яких уважає нарід за небесних післанців або за святочних духовни
*Великі медівникі в астральній подобі, звичайно як восьмігранны звізди, я заважав Підгаєчині (східна Галичина) в селі мужилові і в околичних селах.
404
ків. 8) Називає отже нарід колядниками цих ідеальних своїх духовників-піснярів, які суть уособленням старовіцьких українських традицій і мрій про послів небесних, звіщаючих на-родови велику світову містерію, тайну різдва світа і появу Господа. Постаті тих колядників зливаються в уяві народу з мітольогічною астральною тріядою, що приходить в гостину до ідеального господаря. В дивнім загально поширенім і всею народною психікою заволодівшім містицизмі різдвяних свят отсі духовники-колядники стають в очах народу оповиті таємним німбом святости, — вони самі собою приявляють первовічні небесні явища, себто астральну тріяду. їх називає нарід „божими служеньками", трома небесними товаришами, трома братами, королями.Примірів є повно в колядках.** Вони звищають народові давні таїнниці світа, приходячи в гостину до господаря несуть йому благословенство для роду і плоду і всяке добро і щастя від Господа. Вкінци 9) називаються колядами або колядками святjріздвяні старинні пісні, що проголошують та поширюють між народом провідні ідеї свята коляди, всю його містику, весь його релігійний чар і зміст.
Це багатство й велика ріжнородність ідей, які містяться в українськім понятті імени Коляди, наводять думку, що ідеольогія коляди — це українська народна властивість і що саме імя будучи таке близьке до душі Укра'нщя, коли не є українського походження, то було Українцями колись засвоєне і зовсім знаціоналізоване."
Цілком слушно вказує тут Сосенко на всебічність значення слова „Коляда". Цілком слушно подає на самому кінці як похідне значення „Коляди" святоріздвяні пісні, себто обрядово-культові пісні пов'язані із Святом Різдва і Коляди. Не можу входити далі у його міркування про етимологію слова ,, Коляда
* Сі преріжні містерії з хлібом і колачем і називання їх неустанно „колядою" наводять здогад про етимольоіічну єдність слова „колач" і „коляда"; подібно як був піднесений по-передно здогад про такуж єдність імен Коронуй і Коровай. До тої самої групи слів належить зачислити і передріздвяну „калету".
** Колядників можуть бути більші гуртки та все між ними є три передові. Звичайно однакож гурт колядників, виступаючи колядувати, ділиться на гуртки по три особи і так, трійками, розходяться колядувати (евентуально „щедрувати").
405
да „плясання", то це не значить, що його там не було, а тільки те, що там цей обряд було закинено під виразним і сильним натиском християнізму. Те саме відноситься і до інших теренів „у долах", — як їх називає Шекерик, де це багатство культу втратило ще більше елементів, як у самій Гуцульщині.
Із цими завваженнями будемо читати його міркування про „Березу".
Відчуваю однак, що саме в цьому місці варто навести позитивний і таки письмовий доказ, що культ Берези існував також у інших частинах України.
Знаходимо цей доказ наведений у праці Богдана Мики-тюка п.з. „Християнські і позахристиянські елементи в українських народних звичаях", поміщеній на ст. 93-129 181-го тому Записок Наукового Товариства Шевченка, Париж, 1967.
Микитюк наводить там цитату із акту Білгородського архиепископа із 1750 року до єпархії, наказуючи священикам викорінювати ріжні народні звичаї й обряди. Наводимо цю цитату:
„ ... Накрепко священникамъ наблюдать и учить народъ, даби вь приходахь ихь идолопоклоническія жертві не праздновались, якъ-то колыси называемы ръла, березы, купала, вечерницы и клики." (Ст. 96.)
Думаю, що ніхто з читачів і дослідників не матиме сумніву про якого „березу" там мова. Маємо документ із 1750 року із Білгороду й Харкова. Отже маємо перед собою один із численних документів боротьби християнської церкви із народніми дохристиянськими звичаями. В тій самій праці Микиткжа, хоч він є „аполегетом" такого винищування обрядів, знайдемо тих доказів таки багато.