* Українські назви взяті з етнографічних жерел; а всі фрази староіранські й перські виняті з Christian Bartholomae, Altiranisches Worterbuch.
** H. Весоловський, Разьісканія въ области русск. языка, т. 3, ст. 118.
411
святоріздвяних обрядів: у Румунів, Болгар, Словінців та Німців. Сам він вяже це ймення з санскритським bhraj=fuelgo та з німецьким Berchte, Perchte (Eisen) і з німецькою мітичною фігурою Eisenberta. Сю думку піддає йому догадуване значіння статі берези в Румунів та Болгар, та її назва: у Румунів „бреза", у Болгарів „брезая". Тому, що в румунській мові brezaia, brezae, brazae, значить чоловік вбраний у довгий, сорокатий, яркими платками й лентами обвішаний плащ, — а у болгарській мові брезая значить святочна маска, — думав він, що береза, це фігура святочної маскаради. Тої думки є проф. Михайло Грушевський, хоч констатує, що український береза ніколи в масці, або маскараднім убранні не виступає. Очевидно, що всі отсі здогади основуються на цій хибній гадці, буцім українські колядники мають свою генезу у римських brumalia-x і їм подібних звичаях та екстраваганціях. В моїй студії було довідно стверджене, що українська святочна установа колядників походить з далеко старших часів, чим римські та інші маскаради, які всі суть орієнтовані на культ сонця і* належать до пізнійшо-го, вторичного, культурно-історичного округа. Українські хо-дження з козою, на які иокликується проф. М. Грушевський,*** є зовсім іншого типу — і в них „берези" нема. Вони належать передовсім до обрядів новорічних і щедровечірних та лиш через перемішання з різдвяними увійшли в різдвяний час і мають свою власну мітольогійну орієнтацію й характеристику.**** Безперечно — румунський бреза і болгарський брезая, це тота сама фігура, що український береза, тільки, що перейм шла культурно-історичну еволюцію в напрямі культу солярного. Тою самою появою є й німецька Берта (Eisenberta), розуміється з додатковою мітольогійною характеристикою в дусі народних німецьких мітів, але близшою ідеольогійно до святочної ідеольогії української. Бо як усі мітичні і полумітичні святоріздвяні й щедровечірні постаті орієнтовані люнарно, так і Eisenberta, в цій характеристиці, яку дав їй безіменний Чех, що описав її перед 15-им стол. вона, виявляє чисто люнарне мі-тольогійне забарвлення.*
При тім думаю, що етимольогійно як укр. імя береза, так і румунське breza, болгарське брезая, і німецьке berta perch-ta, словінське vehtra baba, є всі одного походження від старо
*** Мих. Груш. ор.с. ст. 155.
**** Близше пояснення при розгляді новорічних обрядів і Щедрого Вечора.
413
412
іранського ЬегегаїгЬ або berejya.IT.po Румунів та Болгарів можнаби хиба те доповісти, що було сказане в розділі про Корочуна, що ці народи опанувавши в своїм часі українські области й племена, хоч винародовили їх, та були самі поневолені від них культурно і переняли від них отсю культову й обрядову традицію."
І тут Сосенко натрапив на питання, яке стає гостро актуальним у сьогоднішньому порівняльному мовознавстві, — питання зв'язків, чи впливів старо-іранського передісторичного світу із старо-українським світом.
Це питання має сьогодні у своїй основі вже виразно стверджений факт, що ряд слів, назв і імен власних, зокрема у ділянці віри, культу й обряду, показує їх безсумнівне споріднення.
І хоч Сосенко не був приготований до цих важких філологічних студій, але він шукав розв'язки у правильному напрямі.
Хоч не розв'язав, а навіть заплутав питання етимології наведених слів, хоч не відріжнює двох окремих слів і коренів як:
1. березант — високий, споріднений із словом „берег" — що значить просто „гора", а наш „берег" із іншим словом від іншого кореня, а саме:
2. слово „Бередж'я", що буде предметом нашого досліду, — то однак його неоспоримою і великою заслугою для історії української культури і духовости є те, що він це питання вид-вигнув і знайшов правильний напрям для його розв'язки" у текстах... Авести.
Божество „Бередж'я" у Авесті
Отже сягнім до джерел, до текстів Священних Книг Заратуштри, що звуться Авестою. Дещо про їх відкриття ми вже
* Отсю німецьку мітичну „Die wilde Bertha — Eiserne Berta, Percht mi der eisernem Nase", описує згаданий Чех у своїм творі Candela thetoricae, ось як: Perchta, quae habet aureum caput, stagneVs oculos, ereos aures, ferreum nasum, argenteam barbam et plumbeum Collum... (Karl Mullerhof, Mythologisches). Подаю це за H. Весоловським. Цеж на мою думку чистий образ змінчивости місяця. А крім того мітична постать Берти у Німців є зображувана сліпою на очі. Чи не буде цей образець символом темноти новю?
згадували, коли знайомилися з поглядами Миколи Костомарова.