Конечність самооборони впродовж цілої історії України ще яскравіше увипуклювала ідею держави, як єдиного оборонця життя і волі нації. Ця конечність була тим більшою, що з теренів тодішньої України брали невільників на ринки Візантії, Оирії, Середземномор'я, до Еспанії включно, а навіть до країн північної Европи. Історія цього ловлення невільників ще не вивчена, хоч про неї виразно говорять численні джерела, як старогрецькі, так і арабські з УІІ-ІХ століть. Деякі терени України попадали і в тимчасову залежність від міцніших чи краще організованих сусідів Сплачення данин, визнавання зверхности і т.
Щойно Святослав поклав кінець цьому "постачанню рабів" з України, створивши найміцнішу з тодішніх лицарських всенародних дружин. За свідченням грецьких істориків, дружина Святослава мала 60 000 воїнів. Коли взяти до уваги всі походи Ігоря, то слід розуміти цю силу, викликану назріваючими хвилями походів, загально значно більшу, ніж сила одноразового походу.
Тому в нашій історичній уяві носій державної ідеї, її творець і державний муж, нерозривно пов'язаний з образом чи то лицаря-дружинника, чи то лицаря-козака, чи врешті лицаря-героя, лицаря-повстанця.
Особливими характеристичними прикметами цих бойово-державних формацій були їх всенародність, лицарська братерськість, вірність і беззастережний послух та повне погорджу-вання страхом і смертю. Всі ці прикмети военно-лицарської організації були притаманні (хоч може й не такою мірою) лицарським організаціям, відомим в історії під назвою "ордену". Однак момент лицарського походження з роду в рід, а також майновий стан лицаря, були гостріше, часто аж до виключности, наголошені в орденах західньо-европейського типу. В Україні лицарем міг стати і отой "орач", що під проводом князя-володаря захищав свою землю, волю і цілу націю.
Це був наслідок не тільки геополітичного становища України, бо ставлення нашого лицарства до світу і оточення випливає з самих метафізичних коренів, з ідейно-моральної сфери буття нації, себто з її високого, ще не самоусвідомленого повністю призначення у процесі творення історії людства.
Добро і лад, право і права — в'яжуться в українському світовідчуванні з цією основною поставою нації.
Добро нації — це природний органічний розвиток, лад буття, як ріст і творчість. Зло — це руїнницькі сили голодного степу, винищування ладотворців загарбництвом і народовбивством. Зло це також руїнницькі сили в народі, які ставлять спротив творенню вищих форм життя нації, обмежуючи поняття індивідума самоціллю і самодурством його егоцентризму. Саме це й було причиною національного поневолення і рабства, цієї споконвічної язви України.
Одночасно з тим не одне явище в нашій історії було незрозуміле чи оцінене як "зло" деякими нашими істориками, що не збагнули основного процесу і основного завдання української історії. Внутрішня боротьба, наприклад, не все є злом самим у собі.
Якби в нас були такі племена, які не сприяли б відвоюванню українських земель від наїзників, не брали б участи в подвигах князя Святослава, себто в його вияві могутньої сили України в боротьбі проти її ворогів, рабовласників і рабоперекупців, тоді такі племена, існуючи самі в собі й тільки для сеое, були б злочинним елементом у відношенні до нашої держави, як вияву волі цілої нації. На жаль, не всі внутрішні справи були в нас такі чіткі як цей приклад, і не все лицарська тимократія — в платонівському змислі цього слова — була одуховлена державною ідеєю, згідно з українським світосприйманням.
Звідси випливало й шукання форми найвищої державної влади, як це бачимо, напр., в концепції сеньйорату Ярослава Мудрого чи в ідеї абсолютної влади в концепціях Мономаха, або Романа Великого. Проте в усіх таких концепціях лицар України — це не просто організований воїн чи узурпатор, а лицар ладотворець чи правотворець.
Високі ладотворчі й культурнотворчі моральноідені якості української нації не мотли, на жаль, завершитися найвищим ступенем національної культури, бо саме в той час, коли почався процес національного самоусвідомлення, українська держава була знищена. Початок цього процесу яскраво бачимо