Характеристичною прикметою згаданого циклу с перш за все спільна праісторична база мовної і культурної індоєвропейської спільноти, а далі — спільне користування здобутками і спадщиною грецько-римського циклу. Впливи грецько-римської культури видно не тільки в добу ренесансу, коли вони були наочні, а й впродовж цілої історії європейської культури, зокрема її найвищої форми — ідеалістичної філософії Европи. Не менш важливими в. тій ділянці були впливи більш спорадичного характеру з боку орієнтальних культур, але вони, залишаючи свій ненроминальний слід, ішли головно через грецько-римський світ. Тут маємо на увазі добу переселенських впливів і масового поширення в Европі релігії мітраїзму.
Завдяки тому, що християнізм був спроможний склонювати й асимілювати як здобутки грецької філософії, так і здобутки орієнтального струму в історії релігії, а також фактові, що він зумів пристосуватися до місцевих тенденцій і державних форм, — християнізм став однією із спільних прикмет національних культур європейського циклу.
Українська література, крім загальноєвропейських струменів проникання, що випливали зі згаданої спадщини, мала
442
443
ж свої власні шляхи пов'язань з іншими літературами, які впливали на неї, як теж, рівночасно, сама впливала на ці культурні процеси.
Знаменність української літератури
На цьому загальному тлі мусимо підкреслити знаменний факт, що українська новітня література постала і розвинулася в умовах... бездержавносте. І не тільки бездержавносте, а і в умовах переслідування ворогом народу, засудженого на цілковиту асиміляцію, за постійного винищування його інтелігенції, носіїв національної свідомосте і авангарду спротиву. Це переслідування під ярмом московського большевизму прибрало форм і розмірів найбільшого в історії злочинів народовбивства.
Як же пояснити цей феномен існування української національної літератури в таких умовах?
Українська новітня література була перш за все наслідком духової суверенности української нації і її прагнення до волі. Без цієї простої, але основоположної правди вона була 6 незрозуміла і недооцінена. Вона виростає з протесту проти національного поневолення і сама перетворюється у протест. Виростає з прагнення національно-визвольної революції і рівночасно творить ідейні основи для цієї ж революції. Я вже не раз підкреслював цю пов'язаність української національної революції з українською літературою. Найбільш характеристичним прикладом цього факту може бути присяга Тарасівців, що її провів Іван Липа на могилі Тараса Шевченка; ця присяга стала основоположним каменем Братства Тарасівців, яке — в свою чергу — було зав'язком новочасного українського націоналістичного руху. Навіть в умовах царської цензури, коли українські письменники не могли чітко виявити цієї національної революційної ідеї, або були змушені приховувати її за поняттями чи образами т. зв. "соціальної кривди", то й тоді вони свідомо підготовляли той самий зрив української національно-визвольної революції. Навіть, здавалося б чисто „соціяльне" чи „моральне", посадження душ поміщиків до пекла за те, що "людям льгота не давали" (в травестії "Енеїди"), мало вже в собі прихований революційний клич.
Здавалося б, що й творчість Т. Шевченка вже так досліджена, що жодних „неясностей" у ній немає. Проте, на мою думку, ще багато можна сказати про недокладно досліджене проникнення його мислення і всієї його творчости саме цією центральною ідеєю української літератури, яку він і сам такою творив. Коли, напр., Шевченко протестує буцімто проти "соці-яльного" поневолення кріпаків, то мас на увазі не лише їх осо
444
бисту свободу як селян у системі царату, а передусім волю се-ляр козаків, яку вони мали в українській козацько-гетьманській де} каві.
Вже в перших піснях Шевченка чуємо цей могутній клич до відновлення державної волі, як тугу за минулим. І ця туга за минулим уже виразно спрямована до відродження минулого, нагадує, що:
Було колись — в Україні Ревіли гармати, Було колись — Запорожці Вміли панувати!"
Хоч, як здасться, ми вже вивчили творчість Шевченка „на сто ладів", проте ми так звикли до Шевченкових найпростіших слів, що читаємо їх — не думаючи, і навіть не помічаємо, як за кожним його простим словом "козак" оживає серце поета, як за кожним цим простим словом прихований образ панування в Україні запорозького типу козацького ордену. А цей образ є для нього "архітипом" історії, підсвідомою рушійною силою душі, спадщиною національної духовости. І тому навіть у його "аполітичних" балядах бачимо той самий образ — образ буйного козака-сокола, козака-героя, що йде на поклик до бою, як сокіл до високого лету, без найменшого вагання залишає родину і дівчину. Трагічна доля дівчини, що її покинув козак, виїзд-жаючи на війну, але вона приймає це як щось самозрозуміле. Таким самим самозрозумілим у нашій душі є і той „праобраз" виконання національного обов'язку без вагання і сумнівів. Клич Духа нації.