Здавалося б теж, що для підтвердження сказаного, не треба й доказів з української літератури, проте проаналізуємо розуміння Священного героїзму, як праоснови української духовости, що нерозривно зв'язана з процесом творчосте української літератури.
Отже, основною силою української відродженої літератури є Ідеал, витворений вже в княжу добу, коли українські племена перетворились в одну спільноту, завершену столичними центрами, зокрема Києвом. Подане вгорі розуміння обов'язку лицаря, що його зустрічаємо в балядах Шевченка вже як щось "готове", витворилося ще в час походів Олега, Ігоря і Святослава. Цей зов крови, як носія духової спадщини, зв'язує українську літературу в один історичний процес, споріднює її і провадить крізь тисячоліття.
Це зов Золотоверхого Києва, де лицарі "Золотого стола" докопували всяких геройств, щоб здобути славу "жовтокудро-
445
му Володимирові, Великому князеві, Красному Сонечкові". Або інакше:
"Щоб здобути собі честь, А князеві славу!"
("Слово про похід Ігоря")
Цей великий державно-творчий міт України, як держави Величі, Добра і Слави, залишив нестерту печать на підсвідомому прагненні кожного українського героя, став "праобразом" або "архітипом" Ідеалу мужности, героїзму і слави.
Щоправда, цей Ідеал у нас часто викривлений, здеформований чи здегенерований у вигляді анархічного і вибуялого егоцентризму; українець з таким "ідеалом" не шукає "князеві слави", а прагне лише для себе "могутности" і "чести". Занархі-зована одиниця, що не визнає над собою авторитету, відмовляється від лицарської вірности і послуху князеві, стає прокляттям історії України. Боротьба між визнавцями правдивого ук-аїнського ідеалу і здегенерозаного ідеалу теж яскраво відбита * нашій літературі.
Українська література повніше й правдивіше ніж історія України розкриває сутність обидвох згаданих тилів, себто позитивного і негативного, їх ролю в українській історичній спільноті.
Історики часто проявляють тенденцію показати лише одну чи другу сторінку української історії. Багато з них показують саме її темну сторінку, в якій переважає тип негативний, що, звичайно, пригнічує нас. Натомість в українській літературі бачимо більш зрівноважений образ. Негативними типами є оті князі, що їх так жорстоко лає саме „Слово про похід Ігоря" — ті, що "кують крамолу", зневажають авторитет великого князя, або — ще гірше — сягають по той авторитет "кінцем копія". Це ті два Івани Шевченка чи два брати з пог'сті "Під тихими вербами" Грінченка. А той "другий Іван, що Щцатає матір катувати, це сьогоднішні яничари, що намагаються вбити і в українській літературі, отже в душі українця, гін до державної суверенности. Але навіть ця яничарська література підтверджує факт, що основним гоном української душі є гін до державної суверенности. Якби так не було, то яничарські вислужники не були б потрібні ворогові.
Державно-творчий гін української літератури є її най-ориґінальнішою прикметою, бо це література новопробуджено-го, динамічного, революційного українського державно-суверенного націоналізму. Вже з найстаршої доби починаючи, українська література витворила своєрідний жанр історіософічної літератури, неперевершеним архішедевром якої є преславне "Слово про похід Ігоря". Сюди належить і цінний цикл геніяльних поем Шевченка — "Сон", "Кавказ", "Великий льох", "Послання" та низка інших. Сюди належить і історіософічна драма Федько-вича "Довбуш" з її оригінальним питанням абсолютної чистоти і відсутности особистого життя провідника повстання, бо тільки тоді він матиме магічну силу старовинного символу, а разом із нею і повний авторитет у революційно-повстанських масах ново го лицарства. Дивна це тема в історії про ватажка "розбійнії ків", але Федькович одержимий уже візією нового лицарської і) ордену і транспонує цю візію в рамки легенди про Довбуша.
Сюди належить і творчість Василя Пачовського, призабу того поета і мислителя української державносте. Його сймво лічна драма "Сон української ночі" була настільною книжкою української інтелігенції і студенства на початку ХХ-го століття, ще перед першою світовою війною. Його драма "Роман Великим — висуває питання державного ладу в Україні. Він особливо ясно бачить в історії України дію "двох Іванів" Шевченка і втілює її в могутню поетичну візію своїх поем. У творі „Храм дітей Сонця" Пачовський пише:
"Клянуся Маєстатом Бога Сонця Створити Володимирів Орден І поширити його в глибінь народню Трійками в військо тисячами звен".
А Олег Ольжич у вірші "Незнаному воякові" проголошу.
"О, вірте, всі мури впадуть, Як серце обернеш в сурму. Найвищі бо вежі духовости ждуть Твойого шаленого штурму".
В Михайла Ореста ідеократична система лицарської філо софії проявляється у збірці „Держава Слова" чи в поемі „Пості ріла світу споруда".
Все це разом — могутня і суцільна ідеологія українського націоналізму, що знаходить свій вияв і усвідомлення „на най вищих вежах духовости".
"Слово" у збірці поем М. Ореста "Держава Слова" — и<-те саме світотворче Слово Шевченка, що він його поставив на сторожі нації.
По
447