Таке було призначення Сковороди.
У складній і заплутаній історії критики Сковороди існувала дивовижна проблема: Чи Сковорода — це український філософ? Наводили різні цитати з його творів, як от вірш про волю за часів Богдана, вказували на його мову, мову тодішніх учених, розглядали його суспільно-політичні погляди (аж фальшування текстів собі закидаючи), словом був гарячий і диво-
478
вижний спір у науці, викликаний намаганням зрусифікувати українського філософа.
Немов призабули якось один, простий, прозорий, вимовний і безсумнівний факт. Сковорода навчав на Україні, українців, саме на Україні і саме українців. Навчав свій нарід на своїй землі.
Це правда:
Великий, вільний дух — магатма — визволений від влади темних сил, від усяких обмежень матерії, жаги і пристрастей усюди й ніде, міг би знайти собі батьківщину: на сонці, на зорях, на землі, на заході і на сході, в часі й поза часом. В такому змислі Сковорода чи Шевченко виростають у явище всесвітнє. Але саме тому у визволеного духа не тільки не може бути якогось низького мотиву як бажання наживи, чи насичення засліпленого прагнення почестей, влади чи слави, які часто ведуть до зради народу, зокрема поневоленого, але навпаки: у визволеного, вільного духа з'являється свідомість свого позитивного завдання, свого морального призначення, яке він із вільної волі й вибору творить і виконує.
Це завдання у великих космічних духів переростає межі одного народу, зокрема такі загальні завдання як духове пробудження, але вони здійснюють його саме як члени чи провідники цього таки конкретного, свого народу і саме в першу чергу через свій нарід проголошують чи довершують загальнолюдські правди. І тому, хоч так трудно бути пророком у своїй батьківщині, великі пророки є перш за все пророками у своїй батьківщині дарма, що їх пророчий дар веде часто до трагічних конфліктів із групою, яка панує над народом і справді його поневолює. Бувають між ними віщуни нещастя, які у хвилині — здавалося б — великої зовнішньої потуги народу бачать, що нарід, станувши на неправильний шлях, із невблаганно фатальною силою іде на загибель, засліплений жагою. Проблему таких-пророків схоплює дуже глибоко Леся Українка у своїй Кассан-дрі-
Але коли нарід на дні упадку і неволі, тоді пророкам судиться доля його пробудників. Вони показують йому шлях визволення. Випроваджуть із теміні єгипетської неволі нарід, що його з уродження, з випадку, чи з свідомого вибору вважають своїм народом.
Буває, що пророки свідомі того, що обхоплюють своїм зором велику частину або й ціле людство. А все ж вони нероз-
479
нерозривно зв’язані з душею свойого народу і тоді навіть, коли у пророчому гніві відвертаються від нього. Коли ж вони свій нарід люблять, тоді невтомно як Сковорода чи Шевченко намагаються піднести його на ті висоти духа, де самі стоять.
І тому Сковорода зовсім свідомо вибирає собі звання мандрівного філософа. Він не тільки впевнений, що знає великі правди, але він хоче проголосити ці правди своїм братам, кріпакам під стріхою, козакам, студентам, міщанам, поміщикам, усьому свойому народові. Філософові, що шукає нових правд чи теж спасення своєї душі вистачить світ чотирьох стін його пустельні, чи бібліотеки, де він веде нескінчені диспути з усіми велетнями усіх часів і усіх народів. Бувають такі філософи. Але Сковорода у видимий спосіб горить прагненням навчити своєї мудрості і своїх правд увесь свій нарід.
Старечими ногами буде промірювати безмежність українських степів і від села до села, від хутора до хутора сповіщати буде свої правди. Він хотів би, щоб нарід практично їх здійснював так як він. Ніде не спиниться довше ніж це доконче потрібне, хоч будуть його просити, щоб дав спочинок своїм старечим ногам, він героїчно, невтомно буде боротися з неміччю тіла, щоб одуховленим дзвоном свойого старечого голосу пробуджувати нарід до духового життя. Він не спочине до самої смерти. А як вже стріне її віч на віч, прийме її із спокоєм і погодою святого лицаря і, щоб дати цьому зовнішній вираз, сам собі стане копати могилу.
Ніби звичайний кобзар на волі, а по суті за за звичайним собі кобзарем скривається велич і повнота духа Шевченка –Перебенді.
Ніби звичайний мандрівний старець на зовні, а по суті за сірою свитою мандрівного старця окривається велич і повнота духа Сковороди.
Могло б здаватися комусь, що це якась неприродна, аскетична втеча від життя і від світа, добра може для монахів і аскетів, але зовсім непридатна як загальне правило для цілого народу. І тому за цим по-верховним поглядом трудно було зрозуміти, що під постаттю мандруючого старця криється втілений дух народу, козацький син і внук.
Життя Сковороди це не втеча від світа, але перемога над світом, це не втеча від життя до смерті, але перемога життя над смертю.