480
Світ ловив його, але не спіймав. Світ — це тодішнє зло. Це моральний розклад, це бездушна погоня за майном, за почестями, за упоєнням владою, за бліхтром слави. Дух народу мусів перемогти ці пороки. Ця перемога — це основна передумова відродження народу. Вистачив би один із цих гріхів, щоб Сковорода не здійснив свого завдання.
І що з того, що був би Сковорода єпископом, чи великим професором. Він не сколихнув би народу живим прикладом свого життя і практичним здійсненням своєї науки. Шлях, що його він вибрав, був єдиним шляхом, на якому він міг найкраще здійснити своє завдання.
Пробудити нарід з летаргу!
В житті Сковороди нема ніякої втечі від життя й від світу. Є завзята, щоденна, героїчна борня за перемогу над злом особистої заскорузлості, борня із темінню практичного щоденного матеріялізму, що деправував душу народу. Це невсипущ" творчість нового, величного, щасливого, духового життя Правдивого Чоловіка, єдиного справжнього життя, 'до якого цей ґатунок призначений.
Сковорода — це лицар святої борні зі злом, темінню й сліпою жагою світу.
І в тому саме його патріотизм і його українство.
Чи можна більше жертвувати народРві, як цілий дозрілий вік свого життя? При чому жертва Сковороди хрусталь-но чиста і свідома. Свій життєвий шлях вибрав Сковорода — як кожний великий дух — зовсім свідомо, відкидаючи десятки інших, що вели до т.зв. „добробуту" чи „життєвого щастя".
Як можна добачувати в житті чи в поставі Сковороди І квієтизм, пасивізм чи відірваність від життя? Скінчім на вступі з цим-жорстоким непорозумінням. Треба бути завзятим борцем, щоб всупереч усім труднощам і спокусам залишитися вірним собі і так непохитно просто перейти життя тернистими стежками степової мандрівки. Душевний мир, щастя і блажен-ність — або „субота", як звав її Сковорода, — є вислідом згоди із своїм моральним призначенням і не має нічого спільного з квієтизмом. В добі Сковороди не знаходжу більш чинної, напруженої, горіючої волі і посвяти як у нього.
Дух Сковороди горить найчистішим і найсильнішим вогнем святости. В такому світлі смішно спорити про українство втіленого духа народу.
481
Але були дивовижні спроби зробити зі Сковороди російського філософа. На пам'ятку цих жалюгідних зазіхань треба і з цим питанням скінчити на вступі.
Мова Сковороди — це мова українських учених 18-го століття. Якби Сковорода писав по-грецьки або по-латині, то був би теж українським, а не латинським філософом, бо немає ані „латинського" народу, ані „староцерковного". У віршах мова Сковороди наближається до народної і в цьому напрямі Сковорода є передвісником Котляревського.
Шевченко писав навіть по-російськи. Писав про українські справи, або в інтересі української справи, щоб і на Росію впливати українським духом правди і волі. І в цьому основна різниця між Шевченком і Гоголем (який до речі не втік від свого призначення). Цей факт ані крихітки не змінює українства Шевченка. Тим більше смішні були би спроби зробити російським філософом Сковороду на основі його мови. Яка ж інша могла би бути до цього основа, коли він на словах не раз заявляє про свою любов до своєї батьківщини, а на ділах складає своєму народові жертву цілопалення.
І саме ця жертва цілопалення зложена із свого життя
— це найбільш знаменна признака втілення духа народу.
Великий, ясний вогонь саможертви і темінь егоїстичного засліплення, високі, незрушимі скелі моральної непохитності духа Сковороди серед сонного моря духової летаргії і найглибшого морального упадку народу. х
Треба тверезості і відваги, щоб поглянути на саме дно історії народу в добу його великої руїни.
Як можна знищити нарід морально? У чому сутність його розкладу?
Вороги українського народу втілені в російських деспотів поступають з українським народом так, якби вони прекрасно знали закони його розвитку і упадку.
Не місце тут на роздумування про сутність народу. Але для зрозуміння діяльності Сковороди як пробудника духового життя треба виразно ствердити ось що:
Нарід — це не тільки група людей об'єднана спільністю матеріяльних інтересів. Нарід — це не банда розбишак, нарід
— це не трест продуцентів нафти, ані не професійна спілка фермерів, ані навіть не спілка, яка ці всі спілки об'єднувала б разом.
Говорять часом про духовну єдність народу. Але розуміють її так, що вона випливає і служить саме матеріяльним інтересам, ширше або вужче обнятим. Правда Сократа про те, що він не живе на те, щоб їсти, але їсть на те, щоб жити, має своє примінення теж у відношенні до народу.