Тут ще раз підкреслимо, що істотність поглядів Сковороди, що вміщені в понятті "Природа", — це не закон "звірячих уд чи похотей наших", отже, не біологія і не фізіологія змислів у їх матеріялістичному розумінні, а внутрішнє призначення, поклик духу в людській свідомості, чи підсвідомості, який — усвідомлений людиною в людині — веде до окремого чину в її житті, чи в історії, а вслід за тим до її щастя і спасіння.
На основі цього поняття соціологічні погляди Сковороди гармонійно поєднані з його етикою і есхатологією.
Пізнати самого себе це значить — знайти у собі оцей найглибший чи найвищий голос свого духу, а іти за цим голосом і його здійснювати це значить — осягати спасіння.
Тут напрошується зіставлення такого розуміння етики і есхатології з індо-арійськими поняттями "дгарма" і "садгана", але знову ж треба обмежитися в тій праці тільки натяком.
Поняття "природи людини" в етичному аспекті науки Сковороди в'яжеться нерозривно з поняттям "правдивого чоловіка", або "духового чоловіка", що він їх зображує в "Нарцизі".
Історичний розгляд цих понять веде простою лінією до старовинної „антропології", себто до таємного знання про ^духову людину". В історичній аналізі цього питання не можна б поминути і порівняння з „архітипами" в ідеології Платона і з "ентелехією" у метафізиці Арістотеля. Це знову завдання для чергових дослідів.
Подивімось однак, як глибоко сягає Сковорода в суть проблеми. "Природа людини" це не тільки її функціональність, її завдання, бо вона діє в людині як голос її власного духу. Це не "палець Божий", що веде душу, як артист куклу в ляльковому театрі, — ні, це сама основна сила душі, що в своїй природі є прямим, безпосереднім виявом Божественної творчости.
Звідси в найвищому, пізнавальному аспекті природи людського духу звучить як тріюмфальна домінанта цілої його системи величне утотожнення між індивідуальною Душею і Богом.
Сократове "Ґнотхі се автон"! — у Сковороди стає наріжним каменем його соціології і стики.
Кожне звання вимагає певного комплексу прикмет, характерологічних та ідейно-моральних кваліфікацій, без яких виконування даної праці утруднене, або й шкідливе, як для одини-ниці, так і суспільносте. Як же легко голос шлунку взяти за голос природи, Сковорода про це знає.
"Пізнати себе самого" — це для Сковороди пізнати не тіль-
517
ки власну дійсність, але и метафізичну сутність духу людини.
Вчення Сковороди про "Трисоняшне Єство", як і про "Природу людини", є справжнім сходом сонця в історії української духовости.
Політичні гасла "Гідність людини", що прийняті як пропа-ґандивно-програмові гасла українським націоналізмом, у філософії Сковороди знаходять свій дійсний зміст і найглибше обгрунтування.
Сковорода знає, що борня двох світоглядів неминуча. Він кількома наворотами підкреслює факт, що — ідучи за голосом внутрішнього покликання — часто доводиться зустріти смерть.
Він має на увазі великих пробудників чи творців нових рухів в історії, а в їх числі й самого себе. На це вказують численні автобіографічні алюзії, з яких деякі бачимо в його байках чи трактатах. Особливо ясно вказує на це Сковорода, коли говорить про "уроджених благовісників".
Також і в нашій байці він говорить ясно про конечність умерти з радістю, виконуючи "вроджений чин". Це, очевидно, включає також саму необхідність конфлікту, чи борні. Він каже:
"Солодкий є труд тілесний, солодке терпіння тіла і сама смерть його тоді, коли душа, його володарка, насолоджується вродженим чином".
Душа немов стоїть над тілом і насолоджується "вродженим чином", навіть тоді, коли тіло йде на смерть.
Цей образ живцем нагадує поезію Ольжича "Піхотинець":
„Душа відділилась від тіла Ще там, на майдані міськім. Врочиста така, білокрила. Літає і в'ється над ним.
І радісно духу дивиться, Як тіло тяга кулемет, Стискає гарячу рушницю І вперто повзе вперед".
У Сковороди тіло йде на смерть, а "душа насолоджується врожденим чином".
В Ольжича "вроджений чин" названий конкретно боєм воїна, на смерть якого "радісно духу дивиться".
Є два звання, що вимагають такої готовости вмерти: Звання воїна чи лицаря, і звання благовісника Правди, себто творця чи основоположника нового руху в історії людства.