Вступ до другого видання.
Праця п.з. „Основна сила творчости Шевченка" написана в роках 1936-39. Вона мала появитися друком в цензурних умо-винах за часів польської окупації Західньої України. Фрагменти цієї праці мали увійти на запрошення проф. Івана Зілинського у редагований ним літературознавчий збірник.
Однак вже підчас писання перших аналізів поем Шевченка, автор усвідомив собі, що висвітлення психо-ідейного змісту творчости Шевченка в дусі філософії історичного ідеалізму не дасться перевести тільки на прикладі декількох поем, але вимагає суцільного образу духовости Шевченка через усі періоди його творчости, які були дотепер штучно відгороджувані примі-ненням вузько-стилістичної чи вузько-біографічної методи літературної критики.
Для автора Шевченко один і той сам у вияві основної сили свого Духа, як Духа Нації. В той час шевченкознавці шукали якоїсь суцільної синтези творчости Шевченка, але через непослідовність, а навіть викривлення філософсько-релігійних основ його світогляду, не могли такої синтези ані знайти, ані виявити. Наслідком цього праця розрослася до розмірів, які утруднювали її друк, а до згаданого збірника мала б увійти тільки аналіза „Перебенді". Але воєнні події у вересні 1939 р. унеможливили появу збірника, а навіть і переписку з проф. І. Зілинським, який опинився потойбік Сяну.
Наскрізь ідеалістична концепція „основної сили" як вияву Духа Нації, очевидно, змусила автора, щоб тримати цей твір глибоко в укритті за часів большевицького режиму. Тільки
525
_ тому числі визначний Шевченко вець проф. Василь Сімович, на той час декан Філологічного Факультету Університету Івана Франка, була ознайомлена із змістом цієї праці. Найдокладніше був втаємничений у її зміст проф. С. Стасяк, із яким автор уже здавна дискутував свою теорію Духа Нації примінену до історичних і літературознавчих питань. Також питання психології пророків і теофанії були немов „хлібом щоденним" у порівняльних студіях релігіозпавства, неодноразово дискутовані при нагоді дослідів ведийських і авестийських релігій. Все це було однак „фідеїстичним ухилом" і „небезпечним ідеалізмом" за часів нагляду „наглядачів" із катедри марксизму-ленінізму, які збиралися „перевиховувати" навіть старих професорів в дусі марксівської індоктринації. „Знання таємне" було тоді таємним у дослівному значенні цього слова.
Не багато кращою виявилася ситуація для можливости друку книжки також за часів німецької окупації. Хоч методологічно вона пов'язана із деякими струменями філософії Гегеля, а також із ідеалістичною школою філософії Гуссерля, яку плекали на Львівському Університеті (хоч автор не поділяв її антипсихологізму), то однак Дух Нації автора — це не Дух Германської Нації філософії Гегеля, але Суверенний Дух України із його всесвітнім призначенням. Все ж таки автор зміг в тому часі поширювати знайомість із цією працею в кругах письменників та української інтелігенції міста Львова. В початках німецької окупації, негайно після відновлення Акту Державносте, 30-го червня 1941 року, автор був вибраний секретарем, а відтак містоголовою Товариства Українських Письменників під головуванням Василя Пачовського, їх сеніора, із яким єднали Його'численні світоглядові рівнобіжності.
Рівночасно у повноті воєнної хуртовини, в роках 1940-43, автор зміг сформулювати у виді праці свої досліди філософії Сковороди п.з. „Лицар Святої Борні". Зв'язок обох цих студійних праць такий, що автор вважає дві постаті Сковороди і Шевченка двома черговими втіленнями Духа Української Нації в історії України. Звідси взаємопов'язаність обох праць та суцільність методологічного досліду.
Праця про Сковороду була декілька разів проголошена прилюдно у Львові і інших містах Західної України. Між іншим у Станіславові, де автор зустрів і побував із Д-ром Княжинсь-ким, який повністю прийняв теорію Духа Нації автора.
526
Із цієї ж хуртовини авторові вдалося вирятувати обі праці, хоч покидаючи Львів, автор мусів залишити низку інших праць і студійних матеріялів, які пропали, головно із обсягу ведийських студій.
У Відні, осінню і зимою 1944-45 року, серед хаосу кінцевої стадії війни, автор уважав можливим виголосити прилюдну доповідь про Шевченка із вступом до цієї праці, окремо в тому часі написаним, який був явною критикою нацистської ідеології Німеччини. Звучить там також критика деяких тенденцій української публіцистики, які автор уважав відгуками чи впливом нуртуючих у 30-их роках струменів думки в Західній Евро-пі.