Праця не могла появитися друком також у післявоєнному періоді в Західній Німеччині, де автор опинився в таборах біженців. Щоб зберегти її якнебудь від можливої затрати у ски-таннях української еміграції, автор видав її наскору руку зробленим циклостилевим виданням у трьох частинах. До друку матриць на машинці до писання взялися учні й послідовники автора. Сам автор, зайнятий головно працею в обороні української еміграції від загрози примусової репатріяції („Я не можу вернутись"), не зміг навіть переводити коректи.
Як видання на правах манускрипту автор розсилав свої праці до бібліотек і музеїв і саме примірник надісланий до Бритійського Музею заховався і його фотокопія послужила основою для перегляду й поширення тексту цього видання.
Цензурні умовини, в яких писана чи виголошувана праця не могли не мати впливу на спосіб формулювання тверджень і інтерпретацій автора. Так, наприклад, у закінченні вступного слова, виголошеного ще підчас війни, стрічаємо слова автора про „лицарів, що серед найбільше кривавих змагань стоять непохитно могутні вірою і духом, як горда скеля рятунку серед моря теміні і зла, що заливає всесвіт" — зовсім прозоро відносяться до героїв УПА, яких автор стрічав у своїй дорозі на Захід. Дата цієї промови є 11-го березня 1945 р. Можу теж сьогодні подати до відома, що між героями УПА були також перші, хоч нечисленні, лицарі Ордену, які склали присягу 5-го листопада 1943 р. і таким чином дійсність ідеї Ордену в історії людства створили.
Фрагменти цієї праці були також друковані в українських і англійських виданнях Ордену в Авгсбурзі і в Лондоні. Свої погляди й ідеї поширював автор у численних доповідях, про
527
мовах та статтях про Шевченка на терені Англії, зокрема підчас всенаціональних святкувань з нагоди 150-ліття народження Шевченка. В тому ж часі автор видав друком переклад „Тризни" та виголосив низку доповідей про Шевченка як автора „Тризни" зовсім у дусі тез „Основної сили".
Володимир.
Грудень, 1966.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО — ПРОРОК СВІТОВОЇ МІСІЇ УКРАЇНИ
(Виголошено дня 10 березня 1945 р. у Відні в домівді УHO на вечорі присвяченім пам'яті Тараса Шевченка)
Шукаємо духового самовизначення; шукаємо своєї правди, шукаємо місії України.
Чи не злочин підіймати ці правди з чужого бруку, шукаючи їх на смітнику Европи, відпорпувати їх з чужого риншто-ку, немов недогризки?
Який це злочин шукати своєї правди в ідеях, які вже наявно збанкротували, які докотились до свого історичного абсурду і заперечення.
Шукаємо самовизначення; прагнемо великої літератури; прагнемо заімпонувати Европі. Один з письменників на відчиті про велику літературу розпинається за Шекспіра і Ґете. Низенько кланяється їм дядько Тарас і просить вступу у них до великої літератури.
Міряється наші величини мірами чужих цінностей. Мовляв, чому Шевченко не такий, як Шекспір — поет великих і правдивих людей, людей великих і глибоких пристрастей, великих суперечностей. Велике — це значить великі пристрасті, багатство суперечностей, що доводять людину до трагічних конфліктів і до знищення.
Чому не відвертаємо питання?
Чому немає у Шекспіра цієї великої моральної сили лицаря святої борні за суспільні і історичні правди, які є в Шевченка?
Чому у Шекспіра стільки злочинів у душах його великих королів і князів?
Чому Шекспір не дорівнює Шевченкові? Михайло Рудницький твердив, що суспільні тенденції української літератури перешкоджають їй стати європейською.
528
Немов би великими були тільки ті проблеми, що є в європейській літературі.
Немов би прагнення до правди поміж народами не були найбільшою всесвітньою проблемою нашої історії. Немов би тільки сексуально-еротичні шукання „нагод і пригод", чи „очей і уст" мали бути європейськими чи загальнолюдськими. Немов би українська література мала вічно достосовуватися до проблем і цінностей європейської літератури, співати їй в тон, бути для Европи цікавою, щоб бути цінною взагалі.
Ці панове не знають, що кожна велика література має не тільки своє власне, відмінне від інших обличчя, але перш за все свої власні норми цінностей, які лежать в основі всіх її проявів.
Щонайглибше, горіюче прагнення національно-суспільної і історичної правди — це основна тонація і найвища цінність української літератури.
Ця пісня української духовости звучить найповніше в поезії Шевченка — високим героїчним тенором лине над хоралом призначення народу.
Ця пісня прозвучить на повний голос у всесвітній літературі, — відмінна від інших; оригінальна і цінна.