Бо є в українській душі прагнення правди і ніяка сила світу не вб'є у ньому цього прагнення.
Бо призначено Україні бути пробним каменем правди і тому ніяка неправда не удержиться в Україні. Знав про це пе-редтеча нового відродження Василь Пачовський. Тому така трудна є українська справа. Справді, справді я не знаю труднішої справи від правди і від Бога.
Шанувати Шевченка — це значить піднестися до висот його світовідчування, це значить пробудити в собі іскру святого лицаря правди, це значить прагнути творити її в світі і боротися за неї.
536
І це значить вірити в перемогу правди. „Борітеся, поборете! За вас сила, за вас слава І воля святая! "
На згарищах старого світу, на великому всесвітньому бенкеті вічної Умані.
Треба сягнути до віри Шевченка.
БудьJ3 нами у ці важкі дні великий Духу Народу!
Не проклинай сліпих і маловірних, якщо не зрозуміли вони ще найвищого призначення України.
Не проклинай синів, якщо із дна пекла не винесли вони героїчного прагнення сотворити у світі правду.
Нехай не ждуть вони смерти на своєму довгому шляху, як розтоптана гадюка жде при дорозі заходу сонця, коли пропала в них віра в перемогу правди.
Не проклинай їх, хоч багато з них не варті того, щоб побачити обличчя нової України, сотвореної із духа святого лицарства.
Не проклинай тих всіх/що затратили людське обличчя, поклонились неправді, стали її рабами, стали самі творити вир неправди, бажаючи закріпощувати, поневолювати, визискувати, ненавидіти і будувати лад з цих первнів пекла знищення і руїни.
Тим всім розріж серця ножами твого святого гніву. Покажи їм, що є досить неправди поза Україною, хай там шукають панів, Богів і їм хай служать, бо не варті вони Бога України, Бога Живого Духа і Живої Правди, що Ти його вістив.
Пощади їх!
Виціди сукровату кров із жил народу і налий у них своєї! А добрим синам твоїм покажи нові космічні завдання України.
Благослови усіх тих лицарів, що серед найбільш кривавих змагань стоять непохитні, могутні вірою і духом — як горда скеля віри — як острів рятунку серед моря теміні і зла, що заливає всесвіт.
Як пробний камінь правди.
Благослови твоїх синів, що в їх жилах уже горить чиста, свята кров ясних лицарів Сонця,
допоможи нам продовжувати твій чин,
допоможи нам, щоб зроджений із святости Орден Лица-
537
рів Сонця — душа душі України — став вже в нашу добу мо-торичним центром її діяння і борні.
Допоможи нам здійснити Всеукраїнське Об'єднання.
Допоможи нам стати угольним каменем нової будови на руїнах нового світу.
Існує почування блаженности. Воно таке дивне і небуденне, що всім, хто його переживає, здається чимось неземським, станом божої ласки чи святости.
Воно зачинається станом дивної полегші. Це тоді спадає камінь із серця. Якби щось тримало людське серце в кліщах, а тепер відпало й як мара розвіялось. Груди немов поширюються. Віддих стає свобідний, глибокий. Маємо над ним повну владу. Можемо спинити його зовсім. Він видається нам непотрібним. Живемо тоді якимсь іншим повітрям, якоюсь іншою силою з надземного світу.
„Серце б'ється любо І світ Божий як Великдень І люди як люди! "
(„На Вічну Пам'ять Котляревському")
„Думи серце осідають, І капають сльози. І хочеться сповідатись, Серце розповити; І хочеться^- Боже милий. Як хочеться жити, І любити Твою правду, І весь світ обняти! "
(„Ми в осені таки похожі")
Почуваємо дивне піднесення духа й торжественність.
„Ми... похожі
Хоч капельку на образ Божий. "
(„Ми в осені таки похожі")
Серце росте, груди ростуть і цілий світ росте тоді разом із нами. Немов розкривається серце, немов хтось витягає з нього тоненькі струни, тягне їх аж у зоряні простори й зачіпає на вершках сузір'я. І серце стає зачарованою гарфою, вразливою на всі найніжніші почування світу.
Це ані радість, ані сум. Це блаженність. Єднаємося з цілим світом. Розуміємо душу дев'ятої симфонії. Закрите стає
538
ясним, незбагненне — збагненним. Море, степ, вітер і зорі небесні говорять людською мовою. Розмовляємо з Богами. Струни розтягнені. Душа співає. Музика святости не знає паузи.
А коли на чарівних струнах заграє людський біль, тоді хлинуть тяжкі сльози.
Сльози — це роса святости.
Вони часто зачинають оце дивне роз'яснення душі і майже все його кінчають. Це почування не є ані болем, ані радістю, хоч покращує його часто біль або радість. Сльози, хоч які рясні, хоч витискає їх людське горе, не є сльозами болю. Це сльози блаженности і святости, сльози очищення, сльози спасення.
Незбагненна є сила цього почування, незнані його межі, незмірена глибінь.
„... Жива Душа поетова святая, Жива в святих своїх річах; І ми, читая, оживаєм І чуєм Бога в небесах. " („Мені здається")
Десь на висоті вершків Хориву горить вогнистий кущ. Десь вище дух пророків почуває повну єдність з Богом. Тоді Заратустра розмовляє з Агурамаздою. Тоді пророки говорять як Боги в першій особі:
„Я є Бог твій, що випровадив тебе з неволі..."
Десь вище існує тільки Самотність Бога.
Суть цього почування — це одне з найглибших питань метафізики.
Кожна велика віра вважає Святість основним атрибутом
Бога.
Найслабший подих земської ненависти, чи хоч би тільки егоїстичного бажання, нищить це чуття безпощадно. Сонце гасне, білий світ чорніє. Серце замикається, як цвіт під подувом північного вітру.
Називаю це почування святістю.
Кожна велика віра на свій лад хоче вести людей до цієї блаженности. Хоче навчити людину плекати це почування. Може воно є основою всякої віри.
З'являється це чуття у світанковій молитві Богові Сонця.
„Любив я також улітку зустрічати на Троїцькому мості схід сонця. Чудова велика картина...
... у природі трапляються такі чудові явища, що перед
539
ними поет-маляр падає ниць та тільки дякує Творцеві за солодкі, чарівні хвилини. "
(„Художник")
А часом, несподівано, вибухає своєсильно із найглибшого свого джерела, із чистого як кришталь серця тринадцятилітнього пастушка:
„ Мені тринадцятий минало, Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було — Мені так любо, любо стало Неначе в Бога..."
Я не знаю однаково простого, безпосередньо щирого, а водночас мов наївно несвідомого своєї власної суті й величі вибуху святости.
Вона появляється своєсильно. її причина незбагненна для тих, що несвідомі її суті та її законів.
„ Уже покликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся Богу: і не знаю, Чого маленькому мені Тоді так приязно молилось, Чого так весело було. Господнє небо і село, Ягня здається веселилось, І сонце гріло, не пекло. "
(„Мені тринадцятий минало")
Хто пробував би звести цей стан до наївної радости дитини, мусів би викривити його зміст. Адже слова „любо, любо" ніяк не відносяться до чинної, рухливої радости дитини. А в тім оцей пастушок знає, як воно в Бога. Він молиться цьому Богові і йому молиться приязно, дивно приязно. Говорить про веселість, та це не звичайна веселість дитини, але веселість Господнього неба, природи (села) й ягнят.
Тоді скаже хтось: — Може це сонце лиш так гріло?
Так, може це сонце розбудило найглибші сили, приспані в серці малого хлопця, і на ціле життя розколисало його душу до молитви, до любови, до жертви, до правди й до святости.
Бо могуче мусіло бути це почування, якщо на ціле життя
540
лишить за собою спомин такий живий, що стане цього спомину, щоб віджило само чуття.