Та не довго сонце гріло,
Не довго молилось;
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята,
Повернувся я на хати —
Нема в мене хати.
Не дав мені Бог нічого
І хлинули сльози.
Тяжки сльози…»
(Мені тринадцятий
минало")
Малий хлопчина ще не розуміє, що він не бідний сирота, бо в його серці дивний скарб, скарб, який в самого Бога най-святіший, соняшне зерно святости, що ось розпалюється в полум'я.
Цей вогонь вже не згасне. Хоч повіють північні вітри й бурі, хоч придавлять його пекельні сили, він усе горітиме на дні, щоб підчас найвищих летів Шевченкового Генія розгорітися живим полум'ям.
І таємна сила цього вогню буде вести Шевченка крізь життя. Хлопчина виростає. Вогонь скріпиться й розгориться. І він піде із ним поміж людей, у світ, у пекло.
Ось суть найглибшої душевної драми Шевченка. Ясний вогонь святости в серці й пекло довкруги його; пекло, що вдирається в його власне серце.
В цій борні Неситий не скує душі живої поета. Шевченко зрозуміє, що він не бідний сирота без землі й долі, але „пан над панами" (Думи мої, думи мої) — „як сонце один між людьми" (Перебендя). Соняшне зерно розгориться ясним полум'ям чистої жертви його серця.
Тоді проявиться суть українського генія. Він Прометей, що вкрадений небесний вогонь святости Богам розпалить...
...не лиш помиж людьми,
... але на дні самого пекла.
541
Але малий хлопчина ще не знає своєї волі. І як нерозумне дітя бунтується проти Бога. І нераз, коли людське тіло титанічний, цуха ні іможе йти за наказом найглибших призначень, коли пекельні потуги придавлять святий вогонь, тоді малий, нерозумний хлопчик буде тужити до „раю" молодости, до наївної ближшности пастушка.