І покищо людське земське прагнення пригашує перший Великий вибух святого вогню. І замикається серце як пелюстки троянди під подувом північного вітру.
Та чистий поцілунок дівчини — немов магічною силою розвіє холодні подуви.
„ Прийшла, привітала,
утирала мої сльози
І поцілувала... "
(„Мені тринадцятий минало")
І ще раз розгориться чуття, що пригасло під подувом самолюбної думки. І знов:
„ Неначе сонце засіяло
Неначе все на світі стало
Моє: лани, гаї, сади... "
(„Мені тринадцятий минало")
Душа Шевченка розквітала в бур'янах. Це не єдиний раз співало його серце такої чистої пісні блаженности. Не раз втікає Шевченко зі школи дяка. За вкраденого п'ятака зробить із паперу книжечку, обведе листочки квітами...
„ Там сам собі у бур'яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую було та плачу... "
(„А. О. Козачковському")
Не кожний плач скривдженого п'яницею дяком хлопця є ознакою чистого зворушення. Але не кожний хлопець співає в бур'яні релігійних пісень, і співаючи, плаче. Не кожний шукає залізних стовпів, що ними підперте небо.
Шевченко знає, що там, у бур'яні, виростала його -душа й формувалась його доля.
„ А все за того п'ятака,
Що вкрав маленьким у дяка,
Мабуть Господь мене карає... "
(„А. О. Козачковському")
542
І не один раз згадує Шевченко оці переживання. І сам називає душу своєї молодости святою.
„ ... Вороги! І люті, люті!
Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий
Мою колись святую душу; "
(„Чи то недоля")
„Мені тринадцятий минало" — це спомин найсильнішого зворушення Шевченкової молодости. Воно найглибше закарбувалося в його пам'яті. Воно вирішило про долю й призначення Шевченка, бо в ньому зав'язка драми його душі.
Чи здивує нас, що „Кобзар" Шевченка зачинається сл
зами.
„ Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав.
Одну сльозу з очей карих,
І... пан над панами! "
(„Думи мої")
Вже знаємо навіщо потрібна Шевченкові ота сльоза. Це магічна сльоза малої дівчини — це теплий подих чистого співчуття, чи може любови, що розвіє холодний, північний вітер, роздмухає приспаний вогонь святости. Цей вогонь рветься на дні серця.
„ ... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну..
. А слова немає. "
(„Думи мої)
Щось хоче промовити на дні душі. З'являється туга за словом. Але люта змія коло серця не позволить ще пробиться на верх святому вогневі.
„А надто той, що дивиться
На людей душою —
Пекло йому на сім світі
А на тім... "
Тут знов замовкло слово. Почуття особистої недолі, зли
543
дні, свідомість долі сироти не дасть розгорітися вогневі. Справді вистачила б одна сльоза, щоб заворожити змію, щоб забув Шевченко про недолю.
Але її немає. Ллються сльози, поливають чуже поле. Це сльози очищення. Сльози, що як мистецькі, вступні акорди, хоч притишені, проте заповідають величну пісню.
Заповідають „Перебендю".
Є в цій поемі велика самотність.
Немає в ній сліз болю, ні навіть сліз очищення. Вони розплилися вже мов визвук вступних акордів, після яких з'являється велична пісня.
Очі сліпого кобзаря плачуть, але серце його сміється.
Пісня чистої святости. Пісня надземської задуми.
Є в цій поемі самотність високого сонця. Самотність творчого духа, що із глибини свого серця сотворить нові правди й новий світ. Збере в собі всю велич задуми й всю міць святости народніх кобзарів і сотворить із цієї сили нового Перебендю. Його душа вдарить у надхмарне небо, полине на розмову до самого Бога, щоб говорити з ним про найглибшу тайну тайн, про безсмертність людської душі.
Ніби звичайний кобзар назовні.
Але в його душі торжественна велич. Почування, що його оце навіщує, йому не нове. Він вповні над ним панує. І звідси ота велич, що дає силу до найвищих летів.
Молодість Шевченка розквітала в бур'яні. Його дума, його сила виростає на могилі — серед степу широкого як море, — куди немов малий хлопчина в бур'ян заховається від людей Перебендя.
Лиш вітер...
,, То приляже та послуха,
Як кобзар співає,
Як серце сміється, сліпі очі плачуть...
Послуха... повіє...
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
Щоб люди не чули — бо то Боже слово,
То серце по волі з Богом розмовля.
То серце щебече Господнюю славу,
А думка край світа на хмарі ґуля,
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
544
Аж небо блакитне широкими б'є,