Спочине на сонці, його запитає.
Де воно ночує? Як воно встає?
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: „Чого ти німа."
(„Перебендя")
Роздзвонилася гарфа душі Шевченка величною піснею розмови з Богом. Сто орлів його святого натхнення ширяє свобідно понад світами. Немає меж його душі. Мов великий маг сонця може він приказати стихійним потугам говорити до нього людською мовою.
Розкривається пропасть Шевченкового духа.
І нерозумне питання тиснеться на уста.
Хто це Шевченко?
Чому зійшов на землю цей, здавалося б, навіки визволений від мандрівки великий дух ведийських віщунів, творців Упанішад — магів Бога Сонця?
Навіщо він зійшов на землю зі своїх соняшних висот? Він виразно відчуває свою позасвітність. Йому немає місця на цій землі.
„ І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на ній широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує —
Його на цім світі ніхто не прийма.
Один він між ними, як сонце високе,
Його знають люди, бо носить земля,
А якби почули, що він одинокий,
Співа на могилі, з морем розмовля,
На Божее слово вони б насміялись.
Дурним би назвали, од себе б прогнали:
„Нехай понад морем" сказали б „гуля!"
(„Перебендя")
Шевченко сам мусів поставити собі це питання.
Так, навіщо він зійшов на землю, коли тут немає для нього ні куточка?
І він відповість на це питання цілим своїм життям і творчістю.
„ Добре єси, мій кобзарю!
Добре, батьку робиш,
Що співати, розмовляти
На могилу ходиш!
545
Ходи собі мій голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люди не чули!
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!.. "
(„Перебендя")
„Мила самота! Нічого не може бути в житті солодше. Чарівніше за самоту, особливо перед лицем усміхненої, квітучої красуні — Матері Природи. Під її солодкою, чарівною принадою людина мимохіть сама в себе заглиблюється й „видить Бога на землі", як каже поет.
(„Журнал", 17 червня 1857.)
„Гей могили, могили, високі могили! Скільки промайнуло в душі моїй високих прекрасних думок, коли я дивився на вас, темні, німі пам'ятники народньої слави й неслави! І за тої години сумної задуми чуєш було вночі, як десь далеко — далеко в степу чабан виграває на сопілку одноманітну, журливу мельодію."
(„Варнак")
Не треба відкликуватись до жодних напрямків чи впливів, щоб вияснити прагнення самотности Шевченка. Воно випливає в нього своєсильно й органічно із самої природи дивного почування святости.
Могила — дійсна могила в степу — чи уявлена в самотності (підчас лектури історичних книг!) — є тільки бур'яном малого хлопця.
І з того самого джерела випливає сила натхнення Перебенді, і з цієї сили черпає він віддих до високого, орлиного лету. Аж на сонці спиниться — в батьківщині ясних духів. І з цієї соняшної перспективи спогляне віщун-пророк на землю й на людей.
Тоді зрозуміє, що „один він між ними як сонце високе", що це йому призначено світити для них сонцем духа. Але їх хребет зігнений у ярмі, їх зір спрямований на землю не помічає високого сонця — не чує, не розуміє його мови, хоч воно щоденно до них говорить.
„Його знають люди, бо носить земля", але не знають у яких небосяжних висотах ширяє його дух. Не гідні будуть його зрозуміти. їх серце замкнене для проміння його думок.
546
І тоді постане перед Шевченком проблема гостра, болюча й велична водночас, проблема великої самотности. Як розв'яже її Шевченко?
Це проблема основної сили Шевченка. Проблема його морального призначення.
Що це таке основна сила „морального призначення"?
Основна сила генія — великого вільного духа — магатми — не дасться звести до жодних впливів. Це золоте зерно його духа.
Кожне зерно, щоб виросло, потребує поживи — зовнішніх впливів. Але навіть на найкращих впливах із насіння омели не виросте дуб великого духа, а тільки блідий епігон, якого творчість дасться спровадити без решти до впливів.
Основна сила проявляється в генія вже в ранній його молодості, хоч звичайно окруження не розуміє значення цих дивних проявів молодого хлопця. Геній родиться із основною силою своєї геніяльности. Европейське знання про великих людей позволяє ствердити цю правду понад всякий сумнів. Шевченко є тут свідком цієї правди. Геній родиться із тавром свого морального призначення начолі.
Але це тільки просте ствердження факту. Матеріялістична думка мусить спинитися на цім порозі мудрости.
Суть основної сили морального призначення є проблемою метафізичною.
Старинна індійська мудрість каже, що „моральне призначення" — це одна із складових сил душі. Воно є дане людині ще перед її народженням, як виспід праці й заслуг дотеперішньої мандрівки душі в попередніх втіленнях. В кожному із втілень, або працює над збагаченням своєї моральної вартости, або її зуживає й затрачує, а то й несе на собі тягар вини й злочину.
Шевченко стає перед нами немов свідок цієї мудрости. Золоте зерно його генія проявляється і в бур'яні. А сила його святости у видимий спосіб формує його долю й недолю.
Існують у житті моменти, що в них самі творимо свою долю. У визволених, великих духів це формування долі відбувається зовсім свідомо.
„Перебендя" — це безсмертний документ того моменту, що в нім рішилася доля Шевченка.
У „великому втаємниченні" учня соняшної магії такий рішаючий момент називають „найвищою пробою духа".
А життя — це найбільша школа „великого втаємничення". Воно поставило Шевченка перед найбільшою пробою. Це
547
проба великої самотности. Це іспит зрілости великого духа. У-чень ясної магії знаходиться підчас цієї проби у „висоті" — так, як Шевченко — на надземних вершинах синяви просторів, над хмарами й над сонцем. Немає тут ні майстра, ні завдання, ні знаряддя, ні мети, ні напрямку, — лиш велика самотність духа вільного від влади темної сили. Тоді треба самому сотворити своє завдання, — визначити шлях свого життя. Напрям покаже серце, а сил додасть велика самотність. А ще точніше: напрям покаже основна сила „морального призначення".
Але лиш душа чиста — справді вільна хоч би від тіні темної сили — зможе відчути й зрозуміти найглибший голос серця. І тому так багато учнів відпадає при цій останній пробі.
Основну проблему свого життя розв'яже Шевченко так дивно просто й легко, без ніякої внутрішньої боротьби, без тіні хитання. Йому не треба буде перероджуватися морально. Не вмре Ґустав, не народиться Конрад. Його особисті прагнення такі невеликі — ота сльоза любої істоти, чи хатиночка в гаї над Дніпром, — такі невинні, що ніяк не затемнюють святости його душі. Немає в нього ні гордости, ні ненависти, а найслабші навіть тіні особистого болю долі сироти сплили вже й розвіялися враз із сльозами очищення. Його душа свята. Він здасть пробу великого духа.
Тоді постане програма Шевченка.
Не один поет із малих і великих ставав перед проблемою непорозуміння, прірви чи пропасти між собою і суспільністю. З
І різних причин може така пропасть повстати. Ріжно її розв'язували. Були такі, що відверталися від „товпи" з погордою. Але в
і Шевченка немає ані тіні ненависти чи погорди для своїх братів і синів. І тому він хоче кинути міст понад пропасть. Злетить до них. Він не хоче, щоб вони його відцурались. Він буде їм потурати!
Треба знайти із ними спільну мову. Треба співати їм пісень таких, що вони їх знають, чи зрозуміють; пісень, що вони їх люблять, як от про „Гриця", про нещасне кохання, про дівчину-тополю, про Катерину, про матір наймичку, про сліпого невольника, (а ще в умовинах царської цензури треба і її обійти довкруги і звідси слова: „Скачи враже, як пан каже").
Треба співати весільної, а відтак несподіваним зворотом звернути на сльози, на святі сльози очищення. І треба непомітно для них самих вести їх на ті вершини, де ширяє його дух.
Треба нагадати минувшину, щоб розорати душу болючим спомином, відтак запекти їх вогнем розпачу („не вернеться"),
548
вдарити бичем іронії й глуму („Нехай буде отакечки! Сидіть діти у запічку" — Тарасова Ніч), а відтак на розорану й зрошену сльозами ниву треба засіяти Слово. Слово-молитву козаків у „Гамалії", щоб визволити братів із турецької неволі, щоб розбудити приспану волю чину.
Відтак... відтак... після довгих років важкої неволі він зрозуміє, що горіння цього вогню — це жертва власного життя.
Цей вогонь — це наше власне життя, що горить на жер-тівнику високої Ідеї.
Треба, щоб цей вогонь горів ясно, живим, широким і високим полум'ям, щоб його слово...
„ ... пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
Те слово — Божеє кадило,
Кадило істини "
(,,Неофіти",1857)