„ Орю свій переліг, убогу ниву,
Та сію слово...
Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою,
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною! "
(„Не нарікаю я на Бога", 1860)
Відтак... відтак... Довга ще праця Шевченка.
Після десяти літ від видання „Кобзаря" він оглянеться назад і побачить, що зерно духа не сходить так скоро, як золота пшениця українських ланів. Тоді сумнів „чи варта Україна його святого вогню?" — запече його лютою змією. Тоді за цей сумнів супроти власної жертви й завдання — за гріх проти правди свого серця — слова найглибшого болю протиснуться на його уста. Тоді мов розтоптана гадюка заходу сонця так і він вижидати буде смерті в єтепу („Хіба самому написати"). Але темні сили не зможуть його, хоч яка люта й безжалісна йтиме борня за святий вогонь його серця.
Довгий є шлях Шевченка.
Не стане одного життя. Його дух не скінчить свого завдання в одному втіленні.
Довгий є шлях і незбагненна мета, до якої хоче вести свій