549
нарід.
і нерозумне питання сунеться на уста: Хто це Шевченко?
„ Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває, засміється,
А на сльози зверне."
(„Перебендя")
Не тверджу, що пишучи „Перебендю" Шевченко відразу усвідомив собі цілу програму свого життя, що обняв цілу глибінь своєї метафізичної суті й призначення, але тверджу рішуче, що ціла творчість Шевченка була логічним розвитком і наслідком, ростом, розгорненням і конкретизацією творчої концепції „Перебенді".
„Перебендя" — це велична експозиція творчости Шевченка. Він зовсім свідомо вміщує цю поему, написану в 1839 році, на початку „Кобзаря" поза хронологічним порядком, після поем із 1838 року, зараз після настроєвих акордів „Думи мої, думи мої". Це ж уже Перебендя співав „Тарасову ніч" і „Катерину". Без постаті Кобзаря-Перебенді ми б цих поем не зрозуміли. Це ж уже Перебендя у „Тарасовій ночі" (1838) ставив перед очі хлопцям та дівчатам, що „слізоньки витирають" ту славу козацьку, що її не забудем. Це слава священної боротьби за „бідну Україну, стоптану Ляхами" (Тарасова ніч).
„ Була колись козацькая
І слава і воля, —
Слава сяє, а воленьку
Спіткала недоля."
(„Тарасова Ніч")
Це ж уже Перебендя-Шевченко немов сліпий кобзар пригорнув до себе сина-безбатченка своєї Катерини, прийнявши його за повожатого.
О, ні, „Перебендя" це не такий собі поетичний малюноіг за романтичними штампами, — як навчають „шевченкознавці" — це правдива автобіографічна сповідь душі, це усвідомлення програми сина нації, що один із мільйонів звільнений із неволі, має призначення вести до волі цілу націю. Якби постать Кобзаря-Перебенді не була його програмою, то чому ж тоді ціла нація називає Шевченка Кобзарем, зовсім без допомоги „шевченкознавців". А це ж і є правдивий Перебендя із його поеми. Чому ж тоді могли „шевченкознавці" сумніватися в тому, що це
550
одна із наймаркантніших автобіографічних і програмових поем Шевченка. А тому, що тоді постане питання, про що це Шевченко говорив сам-на-сам із Богом. За що „його відкинули б від себе і дурним би назвали". „Шевченкознавці" воліють не говорити про ці трудні питання, вони бояться порушувати їх і тому воліли б, щоб постать „Перебенді" залишилася тільки „романтичним штампом", мовляв, отак собі було тоді модне зарисовувати такі „бунтівничі" постаті, непримирені із оточенням, от так як у Байрона.
Одно з намірених видань „Кобзаря" хоче назвати „Перебендя" немов ще раз бажав би звернути увагу на незрозумілу поему.
„Перебендя" — це ключ до зрозуміння цілої творчости Шевченка. Зрозуміти його — це значить — розкрити своє серце, щоб його пророчий голос запав у найглибшу глибінь і добув звідтіль приспану, невиявлену міць „основної сили".
Поезія Шевченка є з гатунку найглибшої поезії світу. її суть у мовчанні. Це поезія „невиявленого й невисказаного".
„Катерина" — це один із найосновніше досліджених і многобічно проаналізованих творів Шевченка, а проте незрозу-.мілих саме як голос Шевченка-Перебенді.
Він позволить нам глибше заглянути у суть „потурання" Перебенді. „Потурати" — це не значить виправдувати вину, спровадити її до обставин, не бачити її, або вдавати, що не бачить.
В Шевченка розуміння й відчування вини витончене й глибоке. Бачимо у „Великім Льоху", що можна провинитися несвідомо. В „Катерині" вина матері переходить навіть на сина — здавалося б безвинного. Шевченко не затаює нічого з вини Катерини. Не спроваджує її до обставин, не робить із неї жертви „життя" чи злих людей — як це часто роблять сентименталісти. Він бачить іншу „мораль" москаля-офіцера, бачить жорстокість окруження, але його зір спрямований перш за все на Катерину, на її власну вину. Ця свідомість вини вповні дозріє в самій Катерині:
„Заховаюсь, дитя моє, Сама під водою, А ти гріх мій спокутуєш, В людях сиротою. Безбатченком... "
(„Катерина")
551
Шевченко відслонює її вину перед нею самою й перед да шими дівчатами. Але робить це продуховлений таким почуванням, що його не здібні відчути ані батько, ані мати, ані сама Катерина. В найтрагічнішім моменті вона піддається фатальним силам, що їх покликала до життя її вина.