А Шевченко стоїть так близько неї й так далеко. Він поза кругом фатальних сил її вини.
Люди є лиш несвідомими виконавцями, знаряддям фатальної сили вини, що веде Катерину до згуби й знищення.
„ Кого Бог кара на світі, То й вони карають... "
(„Катерина")
А проте Шевченко проти цих людей. Показує їх слабість і егоїзм, („Мені легше буде" — каже батько Катерини, викидаючи доньку на поталу).
Чи Шевченко також проти фатальної сили вини, що за нарушення якихсь важних законів, чи звичаїв, неминуче веде аж до загину.
Так!
Живий Шевченко простив би „своїй нещасній голубоньці", коли зрозуміла свою вину, — простив би навіть всупереч фатальній силі.
Його душа огортає ввесь безмір її болю, так мистецьки відтвореного в поемі. Це він сам терпить разом із нею.
І коли б він — живий Шевченко-Перебендя — стрінув її живу — а вона як жива в його поемі — на шляху її терпіння, тоді він вмив би її втомлені блуканням ноги.
Це він, Кобзар Перебендя, являється як втілення доброї сили й рятує душу хлопця, сина Катерини, коли не можна вже врятувати її самої.
Хто дав йому таку силу великої любови, що він може „розв'язати вину" навіть всупереч фатальним силам?
Таку поставу супроти вини може займати тільки святий. Він немов поза механізмом законів, що їх нарушує своєю виною грішник чи злочинець. Він поза земським добром і злом. Він такий далекий від усякої вини, що бачить перш за все не-; щасливих, побитих горем.
„Катерина" — це поема глибокого, морального патосу. Тут джерело її величі й її сили. Вона не е сентиментальна, як її часом окреслюють. Вона глибоко трагічна. Відслонює грозу
552
фатальних сил вини й водночас розбуджує співчуття глядача, що враз із поетом іде вслід за героєм — мов хор у грецькій трагедії.
Але Шевченко досягає чогось вищого за саме очищення.
Так мистецьки — так непомітно — веде Шевченко читача на ті моральні висоти, де сам стоїть. Читач немов вижидає якогось завішення фатальних сил, що нищать Катерину, читач хотів би їх сам спинити, читач здібний їй простити...
... і тоді хоч на хвилину проймає його оце дивне, незбагненне почування.
І в цій незбагненній силі вести читача на ті висоти, чи в ті глибини, що нерозкопані дрімають може на дні душі людей незіпсованих злобою до дна — лежить суть „потурання", — лежить основна сила поеми.
І разом із тим, розоравши душу співчуттям, він тим яскравіше покаже нам постать москаля, військового старшини, який на всю ніжність і відданість Катерини тільки підганяє коня острогами та й кидає їй грубу московську лайку: „Дура, ат-вяжися! Вазьміте проч безумную!" Ні, це не особиста драма! В „Катерині" Шевченко показує ганьбу і приниження сотень Катерин, уживаних для хвилевої розваги отими москалями, що їздять шестирнею коней, дорогими повозами-берлинами, але вважають це нижче їх гордости признатися до батьківства сина Катерини. Ні, ні, це не тільки соціяльна драма! Шевченко терпить усе приниження Катерини саме як національне приниження. І тому співчуває їй ще глибше. І тому перестерігає своїх дівчат перед москалями. І тому присвячує свою поему В. А. Жуковському на пам'ять дня свого визволення. Чи це вдячність, спитаємо. Так, це вдячність, але разом із тим глибокий докір, чи удар у совість за сотні Катерин поганьблених москалем-наїздником, москалем-паном в Україні. Цю методу Шевченка — ударів у совість ворога — стрінемо частіше і вона пояснить нам дещо, що є неясне „шевченкознавцям".
Борис Грінченко читав не раз цю поему українським селянам, пробуджуючи їх національну свідомість. Він стрінувся із фактом, що дуже часто постать Катерини не викликала співчуття у його слухачів. Мовляв, добре їй так, — так і повинно бути. Гнів до москалів такий був сильний, що виключав співчуття. Також гнів до покритки. Шевченко бачить у ній перш за все жертву національної наруги москаля, пана над за-кріпаченою Україною і тому співчуває їй як жертві цієї наруги
553
ще глибше. Разом із тим показує істоту і природу цієї наруги. І це є праця Перебенді. Співчуття до жертви, але священний гнів за наругу над честю не тільки сільської дівчини, але його упокореної кріпацтвом і національним ярмом України.
„Гайдамаки" — це сльозами вилитий псалом, поема пекла й святости.
Пекла лютої сваволі, знущань і насильства, пекла мучеництва святих титарів, пекла горіючих церков, пекла грабежів і глуму, пекла кривд і терпінь, пекла гніву і помсти.
Пекельне слово шістнадцять разів вогнем вибухає в поемі,
лютує вовками на купах трупів,
регочеться в судорогах шибениць,
впивається і скаженіє спрагою людської крови,
гуляє помстою на пекельному пирі,