Треба було тисячі літ геройських змагань і розвитку людського духа, щоб він на вершинах Упанішад дійшов до цієї мудрости.
Один із найбільших філософів, Шопенгауер, в найбільше зрілому періоді своєї творчости, склонить набожно голову перед найвеличнішими книгами світу.
А коли б хто спитав мене про джерело найглибшої мудрости Упанішад — про великий поріг, що веде до світу тайни тайн — я не зумів би відповісти інакше, як словами вічного гимну Ригведи 10. 129., або божеської пісні (Бгаґаваді іта 11. 53-4.) Чисте, святе серце і жива душа — ось справжнє джерело мудрости.
І Шевченко буде по всі часи свідком правди серця чистого і святого.
„... душа жива!
Як небо блакитне, нема йому краю.
Так душі почину і краю немає. "
Найглибша упанішадова мудрість, — тайна тайн — велике твердження єдности Атмана й Брагмана (індивідуальної душі й Бога), є простим висновком інтуїції нескінчености й вічности людської душі, що не має ні почину, ні краю. Ця велична інтуїція — коли відкривається серце й душа стає як небо блакитне — є джерелом і основою тайни тайн. Далі є тільки безпосереднє переживання цієї тайни місячного натхнення, тайни Соми, тайни великої всеєдности. Далі є тільки мовчання Будди.
Европа не скоро збагне всю глибінь цього порога мудрости. І аж тоді, коли це станеться, найбільші її мужі склонять голову в набожній пошані перед Шевченком, що висказав цю правду найпростіше на світі — у мові так лагідній, як синє світло місяця.
„ ...душа жива!
Як небо блакитне, нема йому краю,
Так душі почину і краю немає. "
Поема пекла і святости, поема місячного натхнення, поема найглибшої незбагненної тайни — це „Гайдамаки".
557
Однак навіть тоді, коли дух Шевченка ширяє в надземних просторах, досягаючи „великого порога" — і тоді навіть він не відривається від землі. Немов би це не був ніякий лет, лиш непонятий ріст душі — магічна здібність Богів поширювати свій об'єм і обіймати щораз ширші круги. І тоді, коли магічним вершком свого духа сягає він надмісячних висот, тоді вростає він водночас у глибінь землі, у могили, на саме дно „Великого Льоху". Ані на момент не розривається органічний зв'язок із його синами. їх біль, горе, ненависть є його болем, горем, ненавистю, — їх пекло — його пеклом, — їх пориви — його поривами — із їх святості виростає його святість, щоб для них сіяти сонцем духа.
Така є природа Шевченкової святости. Вона нерозривно зв'язана з землею і з народом. Вона воююча й очищаюча. Вона активно спрямована проти земського зла, вона розбуджує волю чину, волю здійснювання святости.
„Гайдамаки" досягають найвищого „місячного" вершка бані в магічнім храмі його духа. Цей вершок — це „великий поріг", що ним дух народу зв'язаний просто із Творцем. Головний масив цього храму, поземе розстелення душі Шевченка. Воно обіймає всі українські землі, все відчування, думання й волю цілого народу. Це безмежний, як море, масив болю. Із цього масиву вистрілюють могучі колюмни волі й сили Шевченкового духа, величні колюмни „Трьох Літ". А на цих колюмнах світить над землею соняшна купола його прометейського духа, що горить вогнистим полум'ям „Кавказу".
Для кожного сина народу є місце в цім ідеальнім храмі.
Це правда найдосконаліша, що немає такого болю, якого не обняв би Шевченко своїм духом. Біль всієї України буде звучати основною тонацією на його арфі. Молитовним хоралом, скаргою й протестом всіх мільйонів синів буде підноситись до неба.
Буде це біль дівчат, що гинуть від туги за козаком у далекім поході, біль нещасного кохання, біль скривджених панською сваволею дівчат, яких честь є дорогим скарбом для Шевченка, біль усіх покривджених суспільною і політичною неправдою,
біль юного козака, що йде шукати долі й гине на чужині, дивлячись, де сонечко сяє, біль солдата, що вертає зламаний, знищений, щоб поглянути на пустелю хати своєї милої, біль Яреми, біль невольників, і від всіх цих болів найстрашніший
558
біль Однієї Великої Матері — і тієї, що жне на панщині й сниться їй краща доля сина, — і тієї, що чорніша чорної землі йде неначе з хреста знята, щоб під воротами тюрми ждати побачення з сином, — і тієї, що за останні кроваві сотики купуватиме свічку за долю сина-солдата.
„Гамалія" — це зеніт мистецьких досягнень Шевченка.
Тайна незрівняно! краси цієї поеми в її геніяльних скороченнях, у згущеній образотворчій силі, в її динамізмі,., в пробудженні приспаної сили святої волі чину.
Розбуджує її молитва. Сердешний плач козаків у турецькій неволі. Молитва гори ворушить. Молитва до вітру й до моря. Молитва чиста й свята до Бога.
„.Ой, Боже наш. Боже!
Хоч і не за нами.
Неси Ти їх з України:
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо, та й загинем! "
(„Гамалія")
Така чиста молитва ворушить гори. Від такої молитви Босфор затрясся, застогнав і стрепенув шкурою мов сірий бугай.
Вислухало її море, подало вістку Лиманові, а Лиман Дніпрові, дужому дідові, а цей брату Лугові й сестрі Хортиці.
„ Загула
Хортиця з Лугом: Чую, чую!
І Дніпр укрили байдаки,
І заспівали козаки: "
(„Гамалія")
Похід козаків є наслідком молитви їх братів у неволі.
Здається, що це лиш мистецькі образи, геніяльні скорочення дії, оцей стогін Босфору, оця мова з моря й Дніпра, що переказує молитву козаків їх браттям із Лугу.
Активна участь у дії моря на боці козаків і Босфору на боці султана, переведена послідовно в цілій поемі, видається тільки метафоричним уосібленням, мистецькою фігурою паралелізму так характеристичного для народної творчости.
Для Перебенді воно інакше. За цими картинами є для його душі реальна дійсність. Похід козаків є для нього справжнім реальним наслідком молитви їх братів. Дніпро піддає, „на-шептує" їм цю думку. Перебендя не знає границь між поетич-
559
ним образом і так званою „дійсністю". Дійсність поетичного образу € для нього куди реальнішою за т.зв. мертву „дійсність" „мертвого світу". Він говорить з морем, вітром, хмарами й сонцем.
Існує дійсність поетичної метафори. Перебендя не шукає образів у матеріялі, що не в'язався б безпосередньо з дією. Він не творить „образів". Він пише дійсність.
В цій дійсності поетичних образів міститься тайна мистецького динамізму „Гамалії".
Цей мистецький динамізм скріплений і зумовлений динамізмом пробудженої волі чину. Розбуджує її основна сила Шевченка — чиста.сердешна, свята молитва, щоб визволити братів із неволі.
Залишилося свідоцтво Перебенді-Пророка.
На далекій чужині знайде Шевченко гурт людей, перед якими зможе розкрити своє серце.
Ведений Долею по таємних зв'язках цього круга стріне він у Яготині.
„ Душа з призначенням із неба
Має любити і страждати, їй
Божий дар натхнення треба
Сльозами рясно поливати.
Ви зрозумієте це слово!..
Для Вас я радісно зложив
Злощасного життя окови,
Священнодіяв я на ново
І сльози в звуки перелив.
Ваш добрий ангел полеліяв
Мене безсмертним сяйвом крил,
Блаженномрійних дум навіяв
І візію про рай збудив. "
11-го листопада, 1843.
Яготин.